Таблица лидеров

Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований будинок з поправкою на проживання у нім літніх людей. Ну і потім перевезені з сусідньої області батьки, котрі не розклавши навіть повністю своїх речей, взялись за сад і город. Така їх філософія життя … Дивлячись на вік батьків і їх наполегливість до садово-огородньої діяльності, пан запросив майстра зробити поливну систему. - Батьки літні люди. Звикли працювати зрання до вечора. Щоб полегшити їм фізичне навантаження, зробіть поливну систему за такими вимогами … Порахуйте кошторис і їм ні в якому разі не озвучуйте. Коли будуть питати, то скажіть якусь невелику цифру, щоб не нервувались. Вони живуть в іншому цифровому вимірі. - Гаразд. За пару тижнів система вже працювала. Щасливі батьки споглядали за крапельним поливом саду, веселками над галявинкою,... Все це керувалось комп’ютером. - Скільки ж це все коштує? – запитав літній господар ділянки. Майстер, не сильно розмірковуючи, назвав половину суми від самих матеріалів, з котрих була зроблена поливна система. Об’єкт зданий. Радісні господарі від такого дива, радісний пан за своїх батьків, радісний майстер від вдало виконаної роботи і повним розрахунком з ним. За пару тижнів у майстра дзвінок. Телефонував літній господар поливної системи. В швидких роздумах, що ж могло статися , майстер підняв слухавку. - Доброго дня. - Доброго. Щось сталося? - Ні, все гаразд. Все чудово. Ви хороша людина і чудовий майстер. Я Вам вдячний. І хочу віддячити ще. - Та все і так гаразд. - Я вам в садовім товаристві знайшов ще п’ять-шість клієнтів на поливні системи. Суму назвав їм трішки більшу за ту, що Ви називали. Буде Вам заробіток… Власник нової поливної системи продовжував говорити, а майстер мовчки тримав слухавку біля вуха і розгублено дивився в далечінь...

Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами… В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутчик. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця в акурат формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд. - Доброго дня Вам, пане, – привіталися по черзі ми - Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя. - Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш. Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до жінки в Трускавець, котра там вже з тиждень відпочивала. В Нікополі він мав невеликий бізнес по продажу верхнього одягу. Одним словом – козак. До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати далі її, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ. Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою. Ну хто ж з чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки, ще трішки покуштували “Нікопольської джерельної ”. Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат в наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха. - Ти де? Почувся жіночий голос з динаміка. - В потязі? - Хто в купе? - Два козака і молодичка. - Дай їй слухавку. Віктор зніяковіло протягнув трубку Оленці. З трубки знову почувся голос. - Вітання. Я Наталія. П’ють? - Ні. Злякано відповіла Оленка. - Що, все вже випили? - Та ні. Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов з зони покриття. Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігента могли поодинці перегарчати уві сні потяг. Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням - Оленко, я не хроплю? Так він за ніч багато раз її перепитав. Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Оленці. Зображували відпочивших козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю. От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Оленка в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині. Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний. В екрані висвітилось “Віктор з Нікополя”. Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, майнула думка. Підняв слухавку. - Доброго дня, Вікторе. - Доброго. Хоча який він там добрий. - А, що трапилось? - Та оце хоч тобі розповім, може пожалієш. - Розповідай. - Доїхав, я Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили “Нікопольську джерельну”. Поснули. І на тобі як перевертався у ві сні, спитав у неї: “Оленко я не хроплю?” - Та ти що? - Стою оце я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити. - Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся. - Додому не можна? - Чому? - В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна. - Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш? - Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду. Отак в житті бува. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах. Ото ж дивіться хлопці, щоб не попали в таку пригоду.

- Доля і Недоля- дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака- то одному Господу відомо. Коли доля - то щастя. А коли недоля? Викопають шаблями побратими могили та і поховають братчиків. Коли сам козак загинув в бою- лежатиме під небом поки не знайдуть свої. А знайдуть- то наносять шапками могилу над лицарем. Як там у думі співається: ” Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили.” І на тих могилах ставили хрести. Та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах, стояли хрести на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний сам робив. - Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили? - Там, на горі понад річкою. - А хрести де? - В фундаменті старого колгоспного корівника. - Так ось чому він “ корівник на хрестах “… - Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать в фундаментах корівників, свинарників, польових станів,… Історія пишеться на цвинтарі. Там писане датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря- то і нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: “Описываемый нами край заключает в себе одиннадцать селений и деревень и семь урочищ, носящих название прежде бывших заселений.” Як там у Гоголя: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак". Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок. Недарма СРСР так боролися з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже переховував, а у більшості випадків і не було кому. Хрести козацькі в фундаментах… Канави з померлими в голодомор розрівняні. Одна з найстаріших згадок дитинства про похорон. На старому цвинтарі у Бобринці біля сільгосптехніки хоронили літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш заграв, а гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем, Бобринцем , Сугоклією , нашим степом. І у тому вихорі забирав з собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака хоронили? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш в пам’яті та подія як червона нитка чогось непересічного і українського…

Є така хвороба – “синдром бузини”. Нема жодної відомої людини в нашій країні, яку українці не облили б брудом. Навіть дісталось Тарасу Григоровичу і Григорій Савичу. Шевченко – дівчат кохав. Сковорода – вино і сир любив, їздив на підводі. Бандера зрадив Росію і Польщу. Шелест зрадив СРСР. У когось прабабця єврейка, хтось одружився на румунці, хтось не мав дворянського родоводу, а хтось його мав, … І це все колотися в казані з домішками жовтої або чорної фарби та виливається в інформаційний простір. Ви спробуйте поливати брудом когось з відомих людей Польщі, Чехії, Англії, Ізраїлю… Вас відразу поставлять на місце. А у нас чужі люди засіяли город “бузиною”. Мало того ще наших героїв “виселили” з України. Навіть не дивлячись, що Корольов, Нарбут, Чехов, Гоголь, Паустовський, Короленко, … стверджували своє походження. Ми можливо, одна із декількох країн в Європі, котра вивчає виключно вплив на себе інших країн.((( Усіх своїх додому! Починаємо вивчати наш вплив на Російську, Австро-Угорську імперії, Польщу і Угорщину, … Хворі на “синдром бузини” все знають, але на відміну від наших героїв, нічого не вміють. Той комплекс неповноцінності підганяє їх розносити бруд. І вони ним так все старанно вимазують , що навіть нормальні люди починають вірити, дивлячись весь час на жовто-чорні кольори інформаційного простору. Давайте позбавлятися цієї хвороби. Не цураємось своїх. Поважаємо інших (хто з добрими намірами до нас). І вчимося. Чужий розум не позичиш. Треба свій заточувати об чужий. P.S. Які ж пристойні гріхи у Тараса Григоровича і Григорій Савича…)))

Одне з передмість Дніпра. Там в приватному будиночку мешкає з родиною мій товариш. Одного дня ранок був як ранок. Усі новини прилетіли ще вчора і до вечора були усвідомлені та проаналізовані. Ранкові думки крокували вже сьогоднішнім днем. У батьків попереду праця, а у сина заняття в університеті. Другий курс не з легких. І усі справи покотились би того дня по задуманим планам, та сталась неочікувана подія. Йдучи на заняття, син затримався на мить біля дверей, промовивши батькам: "Ввечері я вам скажу щось дуже серйозне". Син пішов, а тато і мама в шоці мовчки дивились один на одного... Ця фраза закреслила усі плани того дня. Не скажу, що перше повернулось до батьків, тяма чи мова. Можливо навіть одночасно, але не відразу. Найперше, що прийшло на розум - у нас буде внук або внучка. План на день був переписаний миттєво. Проаналізована в радіусі досяжності наявність незаміжніх дівчат. Досліджена порядність сімей в декількох поколіннях, у кого дівчата на видані. Уявно складена мапа, в яких напрямках син ввечері ходив на гуляння. Допитані бабусі на своїй і сусідській вулиці на предмет баченого і почутого. Шалений темп. До обіду в голові панували думки - Хто вона? Чи порядна? Чи батьки порядні? Та Бог з тими батьками, коли б дівчина була тільки не вертихвостка, а нормальма. Але десь ближче до обіду почала з'являтись ще одна думка. Вона все активніше витісняла інші - "внук, а може внучка". І вже якось акцент змінявся в більш позитивну сторону. Думки заспокоювали переживання - "другий курс, ну нічого, якби жили", " встигнемо весілля зіграти чи вже потім?", ..... ," "Все ж таки, хто вона? "Дід і баба", "Внук чи внучка",..... Під вечір вони готові були до нового покоління у їх роду. Вечір. На дивані сиділи тато і мама, тримаючись за руки. Напроти них сидів син розглядаючи збентежених батьків. Бесіду розпочав батько. -Синку, що ти хотів нам сказати? -Розумієте, навесні мені подарували електронну сигарету. І я її палю. - Електронна сигарета- то таке. Що ти хотів дуже серйозне нам сказати? - Оце і хотів сказати. … на дивані сиділи тато і мама, котрі за сьогодні пережили не абияке життя. В їх очах був розпач, написаний словосполученням у формі запиту:“А внук?” P.S. Історія ця реальна і мала місце в житті. http://mamajkraj.blogspot.com/2018/10/blog-post_21.html

( коротенький кіносценарій) Що може бути чарівніше за літо на початку червня ? Десь за пагорбами вище села дощ. Між небом і землею, обпершись на степ - веселка. Від дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений в світлу одежину . Перед самим селом, він зупиняється, оперся на вишневий посох розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села. Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній. Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в бестарку на котрій тягнув через вічність і степ бочку води. Порівнявшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий , хлопчина старших класів, поклав вожжі і розглядає подорожнього. - Доброго дня діду. Попийте води. - Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу. - Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі. - Свята місія. ( Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.) - От бачите яка у нас вода в криниці. - Райська. Дякую вам. Добра справа у вас. (Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті. Дід дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється з дикою грушею.) Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої дві ґрунтові зустрічні полоси. Наш подорожній іде вулицею. Вітається з зустрічними. Зліва, біля верб, продуктова крамниця. Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі. Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється. - Вживаєте? - Вживаємо. - Так киньте. - Кинемо. - Брешете. - Брешемо. - Киньте хлопці. - От ти, діду, смішний. Попереду, за крамницею, церква, біля неї люди. До церкви переходить дорогу батюшка. Наш дід зупинився, щоб уступити йому дорогу. - Доброго дня. - Доброго. – батюшка автоматично протягнув руку і поклав хресне знамення. - Дякую.. Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій. - Здраствуйте! - Доброго здоров’я, чоловіче. - Ви до церкви? - Ні. Я до Степана рибалки за село. - Так він вроді дуже хворий і в лікарні. - Вже виписати Степана. А чого люди в церкву зібрались? - Батюшка свідчити буде, “явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє. - Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна. Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви. А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто, Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані і Василю. - Дівчинка буде (мовив дід, коли зникла в провулку автівка) - Динька снилась Оксані. В тайні держали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів. - Господарка буде - Було б біля чого господарювати в цьому житті. Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села. Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там, де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В березі грались діти. З цієї сторони сільський планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей , голосів череди під переліском та співу птахів. З васильків до нього вийшов котик, кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг. Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов, то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду , а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка. Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі, баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй. - Здраствуйте. - Доброго дня, Маріє. - Ви сестру бачили? - Бачив - Хочу поїхати до неї. - Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати. Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів з Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега. Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки… Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір. - Баба Марія, а що то за чужий дід? - Господь то, дітки. - Таке скажете. - Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого. За Степаном приходив. Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою. Бабуся тихо заспівала: “По горам, горам сам Господь ходив… Сам Господь ходив та й все лагодив…” …в сільській лікарні в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок в звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.)

В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділлі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди. А скільки побачень під нею відбувалось… Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині. Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди добавляли у кондитерські і некондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту… Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни і похизуватись квітковою прикрасою. Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй. Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.

У Бога є велика стара торба. Наскільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки, … І ходить він з тою торбою по хмарам. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка- то у селі знатні музики, коли гачки- то рибалки, веретена- то прядиво,… Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою, з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки. Серед мальв, васильків, ромашок, … Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень. З тих пір у тому селищі і навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах,… Розмальовують посуд. Малюють квіти, калину, птахів,… І ніяка сила вже не може зупинити їх сонячне малювання.