Перейти к публикации
kiev.com.ua ★
На kiev.com.ua общаются тысячи жителей и гостей Киева. Регистрация не более 48 секунд. У нас можно общаться на форуме, создавать блоги, галереи, клубы! Поэтому РЕГИСТРИРУЙСЯ СЕЙЧАС!

Юрій Фоменко

Пользователь
  • Публикации

    16
  • Зарегистрирован

  • Посещение

  • Дней в лидерах

    1

Последний раз Юрій Фоменко выиграл 11 мая

Публикации Юрій Фоменко были самыми популярными!

Репутация

7 Neutral

Посетители профиля

Блок посетителей профиля отключен и не будет отображаться другим пользователям

  1. ( коротенький кіносценарій) Що може бути чарівніше за літо на початку червня ? Десь за пагорбами вище села дощ. Між небом і землею, обпершись на степ - веселка. Від дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений в світлу одежину . Перед самим селом, він зупиняється, оперся на вишневий посох розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села. Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній. Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в бестарку на котрій тягнув через вічність і степ бочку води. Порівнявшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий , хлопчина старших класів, поклав вожжі і розглядає подорожнього. - Доброго дня діду. Попийте води. - Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу. - Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі. - Свята місія. ( Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.) - От бачите яка у нас вода в криниці. - Райська. Дякую вам. Добра справа у вас. (Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті. Дід дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється з дикою грушею.) Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої дві ґрунтові зустрічні полоси. Наш подорожній іде вулицею. Вітається з зустрічними. Зліва, біля верб, продуктова крамниця. Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі. Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється. - Вживаєте? - Вживаємо. - Так киньте. - Кинемо. - Брешете. - Брешемо. - Киньте хлопці. - От ти, діду, смішний. Попереду, за крамницею, церква, біля неї люди. До церкви переходить дорогу батюшка. Наш дід зупинився, щоб уступити йому дорогу. - Доброго дня. - Доброго. – батюшка автоматично протягнув руку і поклав хресне знамення. - Дякую.. Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій. - Здраствуйте! - Доброго здоров’я, чоловіче. - Ви до церкви? - Ні. Я до Степана рибалки за село. - Так він вроді дуже хворий і в лікарні. - Вже виписати Степана. А чого люди в церкву зібрались? - Батюшка свідчити буде, “явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє. - Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна. Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви. А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто, Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані і Василю. - Дівчинка буде (мовив дід, коли зникла в провулку автівка) - Динька снилась Оксані. В тайні держали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів. - Господарка буде - Було б біля чого господарювати в цьому житті. Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села. Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там, де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В березі грались діти. З цієї сторони сільський планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей , голосів череди під переліском та співу птахів. З васильків до нього вийшов котик, кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг. Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов, то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду , а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка. Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі, баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй. - Здраствуйте. - Доброго дня, Маріє. - Ви сестру бачили? - Бачив - Хочу поїхати до неї. - Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати. Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів з Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега. Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки… Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір. - Баба Марія, а що то за чужий дід? - Господь то, дітки. - Таке скажете. - Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого. За Степаном приходив. Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою. Бабуся тихо заспівала: “По горам, горам сам Господь ходив… Сам Господь ходив та й все лагодив…” …в сільській лікарні в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок в звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.)
  2. Дев'ять мелодій кохання. ( Дев'ять реальних історій кохання) Сюїта В історії пишуть про безвладдя у Херсонських степах під час громадянської війни. Про принесення на штиках законності та правосуддя. Про таке безвладдя повідала учасниця тих подій вже у вісімдесяті роки. “Вийшла я заміж, дитину народила. Господар хату почав будувати, а я поїхала до батьків на Самару, за Дніпро. І так «забудувався» чоловік, що висватав собі молоду багату дівку. До попа прошеніє вінчатись у церкві подав. Та світ не без добрих людей, звістку передали. Я за три дні доїхала із Самари до хутора й хутко – у сусіднє село до церкви. Батюшка, дізнавшись про все, так озлобився, що викликав сільського отамана. Удвох порадились і дали моєму господарю 20 палиць. Додому в ряднині його принесли. Молодій діваcі дали «вовчий квиток» на рік. Могла вона жити не більше місяця в одному селі, а далі йти в інше і там найматись на роботу. Після того ми з чоловіком душа в душу жили аж поки він не помер”. Аллегро Три сестри. Три степовички. Майже ровесниці століття. Коли їм було: дев’яносто три, дев’яносто п’ять і дев’яносто сім – у їхніх сім’ях ніхто не мав вагомішого слова за них. Вів бесіду з найстаршою. Хто ж із вас останньою заміж вийшов? Нас у мами було троє. Я, Уляна і Наташка. Спочатку заміж вийшла я, а потім меншу Наташку Іван взяв. Уляна, середня наша, ніяк не виходила. Ухажор із Зірки був геть не рішитєльний. То ми з Уляною пішли, набили його і він согласився. Дівчата і тоді серйозні були. За щастя боролися завжди. Реквієм Молоду призначає Бог… Та і йому, виявляється, не все підвладно. Є на світі злі особи, котрі не шанують ані Господа, ані людей. Радість вони мають від горя інших. Зводив Господь на шляху дев'ятнадцятирічних молодят Івана та Параску. І все якось вроді й сходилось. “Іван – хазяйновитий син”, – говорили у Поліщуків. “Параска – дівка роботяща. Та ще й рукодільниця. Буде гарною дружиною для нашого Іванка”, - гомоніли між собою Іванові батьки. Діло до весілля йшло, Параска рушник вишивала. І долі їх повинні були поєднатись у 1933 році. Помер Іван, злі люди обірвали струни його життя… Вишивала Параска на рушнику виноград, а коли дійшла до голубків то розвернула їх – вже не дивилися голуби одне на одного як на весільних рушниках. «Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов дорога». Під цим зізнанням у коханні вишила дати: «1914» — рік їхнього з Іваном народження і «1933» — рік смерті коханого та його ініціали: «Ів» та «С». Не судилось Івану та Парасці разом воркувати й діточок наживати. Все життя берегла Параска Семенівна Поліщук той рушник і кохання до свого нареченого. Так і померла вона у шістдесят вісім років незаміжньою... Адажіо Аби літня людина розповіла про те, про що запитуєш, - треба питати зовсім про інше. І через те, інше, обов’язково прийдеш до того, про що запитував. Транспортування скринь було однією зі складових чумацького промислу. З одного Охтирського повіту за рік вивозилося на продаж більше тисячі скринь. Отож, шукаючи відомостей про скрині та чумаків, котрі їх возили продавати, будував план, як вивідати більше інформації від Ірини Сергіївни. Зайшов з далеку. - Ірино Сергіївно, а як Ви зі своїм дідом познайомились? - На танцях. Я його примітила, а він – мене. - Відразу примітили? - Не примічала, а потім примітила. Він одного разу говорить мені : "Ірко, я прийду ввечері, вигукаю тебе." - Чекали? - Чекала. У нас кукурудза серед двору була. Якраз звезли в двір. Я причепурилась, сіла і лузаю її у відро. Чекаю. Менший братик і сестрички побігли на куток виглядати, чи не йде. Лузаю, а його не чути. Коли це прибігає сестричка і говорить: чоботи чистить! - і побігла. Я вже закінчую друге відро лузати кукурудзи. Прибігає братик і говорить: просить дядька Мусія, щоб підстриг! - і побіг. Лузаю. Прибігають братик і сестрички і радісно викрикують: підстригся, йде по вулиці! А я вже четверте відро лузала. - Ну, бабусю, що далі? - Говорить: Ірко, виходь постояти. А я говорю: та мене мама можуть не пустити, - а в самої ноги вже за ворітьми... Це яка ж культура висока була! Парубок чоботи почистив, підстригся, Мусій на сто грам заробив, дівчина пристойно себе повела… А скриня у Вас була вже? Була. Звідки знаєш? Баба Галя з нижньої вулиці говорила, що в неї – найкраща в селі, а у Вас – теж непогана… Я не буду вдаватись до тонкощів і деталей народної мови щодо характеристики баби Галі та її скрині, а також інших подій далекого минулого… Скажу лише, що ледь встигав вихвачувати із загальної цінну інформацію по моєму питанню. Але, бува, другорядні речі мають повне право на увічнення. І вони не менш цікаві, аніж головні. Вальс Хведір Вовк у своїх студіях писав, що, за старим повір`ям, на тому на Небі сидить Бог і в`яже до пари шматки кори – це шлюбні пари… і як він зв`яже – так і буде. І ото в момент, коли він склав чергові два шматочки, сталася подія. - Так Ви кажете, заміж при Хрущові виходили? - Ага. Розпитував і розглядав на стіні фото баби Галі, коли їй було років 20-ть. Які слова, краля. Одні коси розпущені чого варті! - А на фото у вас одежинка красива. Тоді такий фасон у продажу був? - Та що ти! Який продаж? Коли німці в 1950-ім повертались в Германію, то залишили нам свою робочу одежу. Ми її перешивали, матеріал добротний був, чужий. - А з дідом як познайомились? - На толоці. Глину місили, валькували. Я якось встала спину розігнути, а він дуже близенько був. І так сталось, що я соприкоснулася з Петькою своїми грудьми. А в його серце як затукало!... В думках майнуло: мовчіть, бабо Галю! Я дивився на фото і в мене серце теж стукало... Соната Світанок. Новий день. Не буденний, святковий. З першими променями – на стіні літньої кухні з’явився малюнок. Сині квіти на білій стіні, навколо віконця. А посередині – підпис: “Зозулі накували 80, а у двох прожили 60.” Це – знатний петриківський пан привітав свою дружину з Днем народження. І не факт, що шекспірівські герої могли у своїх почуттях злетіти до петриківського перестуку сердець закоханих шість десятиліть. Етюд Мій старий знайомий вже років сім-вісім як розлучений. На хліб заробляє будівництвом, має пару бригад. Якось він виконував замовлення по облаштуванню паркана навколо приватного будинку самотньої жіночки. Та так виконував, що запав їй в око, і вже рік як живуть вони разом. Гостював у них. Мій товариш – як пристойний приймак, весь у садівництві та господарстві. Розмовляли за столом про погоду, врожай... І тут господарка каже: - Яка ж я дурна, Юрку. Не могла рік почекати!... Скільки грошей за паркан віддала, а так би безкоштовно зробив господар... Я ж думала, коли приютила його коло себе, що він усі гроші ще не потратив… Кохання – воно таке... Рінгтон Приходила провідати дружину її колишня учениця. Дівчина швидка, кмітлива з поспішним говором та сільською щирістю. Розповідала про себе, про батьків, про односельців... Дружина розпитувала про все, адже у селі другорядних подій не буває. Запитала і про справи у її братика: Як Діма, не знайшлась ще така дівчина, що впала йому в око? Знайшлася. Уже впала і випала з ока. А що це за така вертихвістка?... Вона у нього весною ще завелася. Він такий до неї уважний був. У кіно ходили, в театр і на концерти, в городі по проспекту гуляли. На море, в Кирилівку, возив її на три дні. У мами гостювали майже кожних вихідних. Мама харчів їй збирала: городини, молока, сиру, сметани, яєць, курей та качок. І вона, вроді, така положитєльна була. А перед першим вересня сказала: “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття." У мене по спині пробіг холодок, а потім стало жарко… У голові плуталися думки: а молоко, а сир, а сметана, а курочки з качечками?... А вона - “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття…" Та що ж це за молодь така пішла, несерйозна?... Мелодія Василь Іванович після робочого дня повертався додому, в приміське село. Літній дощ заливав лобове скло його автівки, двірники ледь поралися. Місто скінчилось, до домівки лишалося пару кілометрів. На узбіччі йшли, обійнявшись, молодята. Він – худий сутулуватий, у мокрій наскрізь одежі і вона – невисока, у літному платтячку, котре червневий дощ майже анулював. Вони йшли, обійнявшись, не прискорюючи ходу, ніби цієї зливи і не було взагалі. Якісь безбатченки, а може випивохи чи ще гірше... Ну, в таку зливу діти порядних батьків не будуть шлятись, - розмірковував собі Василь Іванович. Ось вони вже порівнялися з автівкою на узбіччі… Господи! Це ж – мій син Артем! Василь Іванович дивився, як його син і незнайома дівчина йшли крізь червневу зливу, ніби й не було того дощу… І справді, для цих молодять не було перешкод на шляху їхніх почуттів… Дощ у дорогу – на добро. Мелодіії кохання.... Вібрація всієї струни дає основний тон, а коливання її частин створює обертони, що загалом утворюють гармонічний ряд. При цьому висота звуку забезпечується частотою, сила звуку — амплітудою, а тембр — формою коливань. Звучання струн утворюють музичні твори. А всі музичні твори – про кохання. https://mamajkraj.blogspot.com/2014/03/blog-post_13.html
  3. Юрій Фоменко

    9 травня

    Ранок 9 травня. В селі, біля пам'ятника загиблим воїнам у Другій світовій війні, вклонився і поклав квіти. В 1944 році мій дід після третього поранення під Кенігзбергом повернувся з війни. Його рідний брат загинув в тих краях. Два рідних брата в піхоті пройшли Ржевський котел. Ранок 9 травня. Там же в селі, біля памятника загиблим воїнам у Великій вітчизняній війні, покладав квіти бувший парторг колишнього колгоспу. Він оглядався - чи дивляться на нього односельчани, поправляв уже покладені квіти. Минулого року його піджак прикрашала георгієвська стрічка в очікуванні визволителів. Цього року красувався червоний мак - як перепустка до участі в місцевих виборах. Зробивши крок назад, він повернувся, наші погляди зустрілись… Я тільки на фронті зрозумів, що означає вислів "радянський тип людини". Насправіді цей тип людини започаткований в Російській імперії і шліфувався років триста. Зі світлої сторони ідеали християнства використані на свій розсуд і в подальшому переписані в моральний кодекс будівника країни. З темної - матеріальна частина. Матеріальний достаток для проживання кожної людини ділився на дві частини. Одну частину давали заробити, а іншу вкрасти. В цих рамках і тримали триста років люд. Всі підконтрольні і керовані. Усі усім і в усьому винні. Свобода й Батьківщина в обмін на існування за трьохсотрічними правилами. І договір скріпляється у кожнім покоління кров'ю. Щоб образ ворога, посягаючого на святу залежність, ніс в собі страх і ненависть. Майже три десятиліття минуло і я знову у військовій формі зі зброєю в руках. Першої служби в прицілі автомата пильнував “привид світового імперіалізму”, а нині обороняю рідні степи від “привиду комунізму” трансформованого в “російську форму імперіалізму”. Майже через три десятиліття на полі бою я стрівся сам з собою. Хто той я і хто цей я? Вихований в Радянськім союзі і обороняючий від нього країну пращурів. Невже я схожий в минулому на парторга колишнього колгоспу? Він сьогодні не поминати прийшов. Для нього сьогоднішній день - це свято майбутньої перемоги над тими, хто покинув “його країну”. Навряд чи він згадає, хто звільняв село і хто з односельчан загинув. Його георгіївська стрічка, як і нинішній мак, не за свої кошти. Він святкував майбутню перемогу. Я поминав.
  4. Моєму дідові А.Д. Маржановському Дідів двір на хуторі був моделлю Всесвіту. В нім все навколо чогось оберталося, нагадуючи планети, супутники та інші космічні тіла. Бджоли навколо вуликів, домашнє птаство навколо клуні, пес навколо своєї миски. Бабця як некваплива комета пересувалася від печі до погрібника, далі в садок до плитки, потім мимо комори знову до печі, інколи з сапою заходячи в город. Дід човгав біля майстерні, комори, бабусиних каструль та старої груші в саду. Зустрічалися й міжгалактичні тіла у вигляді дідового кума Степана. Він з’являвся з соняхів, в районі старої груші, затримувався трішки біля діда, і знову зникав у соняхах. Я відносився до класу дрібних міжгалактичних тіл, котре хаотично переміщувалось по орбіті ставок – сільпо – толока – двір. У дворі існувала своя система координат, в якій вибудовувалось життя двору. Ситна бабусина кухня, переповнена страхами і таємницями «чорна діра» - погрібник, закрома господарства - комора, місце, де почував себе в повній безпеці – піч, покуття з вікном, крізь яке було видно Світ і, звісно, ремонтний цех Всесвіту – дідова майстерня. Такого статусу як дідова майстерня, не мав ні один куток двору. «Запорізька Січ», так як бабця могла туди потрапити тільки потай від діда або в думках. Храм дідової душі. В тому храмі не було міста ні пилу, ані хаосу. Навіть кіт витирав лапи коли, заходив до майстерні. Там все знало своє місце. Ключі в рядок, ножівки в рядок, цвяхи по розміру в своїх ящиках. І якого там інструменту тільки не було, яких тільки запчастин і яких механізмів там не стрічалось! Над майстернею можна сміливо було вішати вивіску «Сільський політехнічний музей». В майстерні час мав свою ходу, думки – свій крок. Думки жили в кутку за дверима. Я це твердо знаю. Дід, коли думав над вирішенням проблеми, сидячи за верстаком, крізь сизий дим цигарки довго дивився в той кут. І коли яка думка звідти виглядала, то в діда миттєво народжувалося рішення проблеми. Злякати ті інженерні чи хвілософські думки могла бабця, гукаючи на діда. Взагалі, бабця багато кого і чого в дворі могла злякати. Її влада була величезна, але вона закінчувалась перед порогом майстерні. Запах мастил, свіжих дощок та дідових цигарок організовував дух, котрого боялася нечиста сила і миші, які мешкали за стіною по сусідству, в коморі. Перетинати поріг майстерні офіційно могли тільки близькі родичі чоловічої статі, до яких належав і я. Оскільки усі були старші, то окрім мене, шкоди там не було, кому робити. Дід не бачив мою шкоду – він її чув душею. Його душа знала, який цвях я поклав не в ту коробочку, і що відкрутив від якого реманенту. Він навіть знав, яку саме шкоду я зроблю. Хоча я сам цього ще і не підозрював… Давно то було. Промайнуло вже сорок років, а я таких майстерень нині й не бачив. Тоді життя таке було, що селянин мав надіятись тільки на себе. І такі словосполучення як: запаяти каструлю, приклепати ручку до сковорідки, викувати кочергу чи відцентрувати вал, нарізати різьбу.., - були повсякденними і не викликали якихось складнощів. А майстровитість то повага і авторитет в односельців. І дідів таких було більшість в селі. Ви спробуйте нині підійти до кого з аналогічними проханнями? Стою я, внук випускника ремісничо-грамотного училища, переповнений питань і думок. Стою в приміщені, що за певних умов могло б називатись майстернею. Дивлюсь на відерце, де в перемішку цвяхи різного розміру з шурупами та думаю думку : “Ну як у такого діда міг вийти отакий онук?. Де ж загубився той ланцюжок спадковості?. Чому я не доріс до рівня дідової самоорганізації? “ Можливо в назві мого інституту не було слова – “грамотного”, а можливо хаотичність і швидкість нашого життя залишає по собі безлад.
  5. Одне з передмість Дніпра. Там в приватному будиночку мешкає з родиною мій товариш. Одного дня ранок був як ранок. Усі новини прилетіли ще вчора і до вечора були усвідомлені та проаналізовані. Ранкові думки крокували вже сьогоднішнім днем. У батьків попереду праця, а у сина заняття в університеті. Другий курс не з легких. І усі справи покотились би того дня по задуманим планам, та сталась неочікувана подія. Йдучи на заняття, син затримався на мить біля дверей, промовивши батькам: "Ввечері я вам скажу щось дуже серйозне". Син пішов, а тато і мама в шоці мовчки дивились один на одного... Ця фраза закреслила усі плани того дня. Не скажу, що перше повернулось до батьків, тяма чи мова. Можливо навіть одночасно, але не відразу. Найперше, що прийшло на розум - у нас буде внук або внучка. План на день був переписаний миттєво. Проаналізована в радіусі досяжності наявність незаміжніх дівчат. Досліджена порядність сімей в декількох поколіннях, у кого дівчата на видані. Уявно складена мапа, в яких напрямках син ввечері ходив на гуляння. Допитані бабусі на своїй і сусідській вулиці на предмет баченого і почутого. Шалений темп. До обіду в голові панували думки - Хто вона? Чи порядна? Чи батьки порядні? Та Бог з тими батьками, коли б дівчина була тільки не вертихвостка, а нормальма. Але десь ближче до обіду почала з'являтись ще одна думка. Вона все активніше витісняла інші - "внук, а може внучка". І вже якось акцент змінявся в більш позитивну сторону. Думки заспокоювали переживання - "другий курс, ну нічого, якби жили", " встигнемо весілля зіграти чи вже потім?", ..... ," "Все ж таки, хто вона? "Дід і баба", "Внук чи внучка",..... Під вечір вони готові були до нового покоління у їх роду. Вечір. На дивані сиділи тато і мама, тримаючись за руки. Напроти них сидів син розглядаючи збентежених батьків. Бесіду розпочав батько. -Синку, що ти хотів нам сказати? -Розумієте, навесні мені подарували електронну сигарету. І я її палю. - Електронна сигарета- то таке. Що ти хотів дуже серйозне нам сказати? - Оце і хотів сказати. … на дивані сиділи тато і мама, котрі за сьогодні пережили не абияке життя. В їх очах був розпач, написаний словосполученням у формі запиту:“А внук?” P.S. Історія ця реальна і мала місце в житті. http://mamajkraj.blogspot.com/2018/10/blog-post_21.html
  6. В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділлі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди. А скільки побачень під нею відбувалось… Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині. Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди добавляли у кондитерські і некондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту… Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни і похизуватись квітковою прикрасою. Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй. Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.
  7. Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами… В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутчик. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця в акурат формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд. - Доброго дня Вам, пане, – привіталися по черзі ми - Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя. - Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш. Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до жінки в Трускавець, котра там вже з тиждень відпочивала. В Нікополі він мав невеликий бізнес по продажу верхнього одягу. Одним словом – козак. До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати далі її, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ. Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою. Ну хто ж з чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки, ще трішки покуштували “Нікопольської джерельної ”. Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат в наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха. - Ти де? Почувся жіночий голос з динаміка. - В потязі? - Хто в купе? - Два козака і молодичка. - Дай їй слухавку. Віктор зніяковіло протягнув трубку Оленці. З трубки знову почувся голос. - Вітання. Я Наталія. П’ють? - Ні. Злякано відповіла Оленка. - Що, все вже випили? - Та ні. Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов з зони покриття. Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігента могли поодинці перегарчати уві сні потяг. Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням - Оленко, я не хроплю? Так він за ніч багато раз її перепитав. Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Оленці. Зображували відпочивших козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю. От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Оленка в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині. Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний. В екрані висвітилось “Віктор з Нікополя”. Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, майнула думка. Підняв слухавку. - Доброго дня, Вікторе. - Доброго. Хоча який він там добрий. - А, що трапилось? - Та оце хоч тобі розповім, може пожалієш. - Розповідай. - Доїхав, я Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили “Нікопольську джерельну”. Поснули. І на тобі як перевертався у ві сні, спитав у неї: “Оленко я не хроплю?” - Та ти що? - Стою оце я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити. - Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся. - Додому не можна? - Чому? - В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна. - Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш? - Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду. Отак в житті бува. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах. Ото ж дивіться хлопці, щоб не попали в таку пригоду.
  8. У Бога є велика стара торба. Наскільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки, … І ходить він з тою торбою по хмарам. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка- то у селі знатні музики, коли гачки- то рибалки, веретена- то прядиво,… Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою, з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки. Серед мальв, васильків, ромашок, … Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень. З тих пір у тому селищі і навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах,… Розмальовують посуд. Малюють квіти, калину, птахів,… І ніяка сила вже не може зупинити їх сонячне малювання.
  9. Тієї ночі небо було закрите хмарами, з вечора пішов дощ і не закінчувався. Тієї ночі я стрічав двох панів. Вони везли зі Львова експонати для виставки у Садибу Дмитра Івановича Яворницького. Вони везли речі і документи самого митрополита Андрея Шептицького. І от наші автівки зупинились о пів на третю годину перед дверима садиби. Хутко під дощем по мілким калюжам почали заносити запаковані експонати. Відніс одну картонну коробку, другу і за третім разом почав витягувати якийсь предмет... Я не міг повірити. Навіть в мріях не міг такого уявити. На долонях переді мною лежав жезл митрополита Андрея Шептицького. Підняв голову і крізь хмари стали проглядуватись зірочки. Опустив очі і замість калюжі побачив пухнасту хмару. Відчув, як на голові з'явилась невелика корона. Майже стройовим кроком по хмарі- калюжі під зірковим небом, з котрого йшов дощ, пішов на світло відкритих дверей садиби...
  10. Олеський замок. Начитавшись і наслухавшись історій в екскурсії по замку, вирушив в мандри навколо нього. Зупинившись на місточку, розглядав кам’яний козацький хрест Збручанського Світовида і на пагорбі, що виринав з крон дерев, сам замок. В думках уявляв облоги ордами завойовників. Уявляв історичні постаті, котрі в історії замку залишили свій слід- князя Любарта і короля Казимира Великого, воєводу Станіслава Жолкевського і Івана Даниловича, урядника Михайла Хмельницького і короля Яна III Собецького, … На галявину перед містком винирнула зграя дітлахів з вчителькою. Моя увага тепер повністю була віддана їм. Вчителька їм розповідала, вони запитували. Теми змінювались одна за одною. На зміну історичним приходили ботанічні, ботанічні змінювали теми класного життя, знову звучали історичні теми. Зграя гуділа як вулик. Весь час ловив себе на думці, що в роботі цієї вчительки є щось відмінне від того, що раніше чув. Так відмінне. Вона їх не переконувала любити Україну і не розповідала про чвари. Вони усі Україну уже любили і в своїх бесідах її будували. Над кронами дерев замчища літала зграя шпаків, не відпускаючи останнє осіннє тепло. Вишнівецький палац. Щоб не пропустити бодай хоч одне слово, рухався залами палацу за науковим працівником Любов’ю Миколаївною. Вона жила історією гнізда Вишневецьких. Починаючи від Дмитра Корибута, я систематизував в хронологічні лінії роди Вишневецьких і Мнішеків. Усвідомлював причини і наслідки їх діяльності. Я слухав пані і її знання заповнювали білі плями мого пізнання в історії. У Вишнівці я знайшов нове для себе. Прекрасний палац зі своїми експонатами. Суперзнання Любові Миколаївни. Але найкрутіше -то її філософія: «Ми дідичі. Ми тут жили вічно. Да, була Польща, Росія, Німеччина,… Щось вони принесли свого, щось забрали, лихі часи з ними пережили і були більш спокійніші. Але тут ми дідичі. А в історії треба викладати вплив України на Польщу, Росію, Австрію, … А не зворотнє.» На старому замчищі біля палацу я роздумував над правотою її філософії. Городище Многа На височезній горі дерев’яний хрест. Хрест посеред замчища городища часів Русі X століття. Воно існувало ще до 13-14 століття, не зважаючи на нашестя орд. Внизу під замчищем річка Многа тече, щоб за селом злитись з Удаєм. Це село за козацьких часів мало сотню. У скількох війнах воювали мешканці цього села і скільки їх загинуло- ніколи вже не взнати. Одні війни були свої, інші чужі. Усі вони зачепили Україну. Тут під горою в вересні 1941 року була остання нарада штабів південно-західного фронту на чолі з генерал-полковником Кирпоносом. За декілька днів в Шумейковім урочищі для багатьох з них буде останній бій. На височезній горі дерев’яний хрест. На нім табличка і надпис – “Вічна пам’ять і шана захисникам Батьківщини, які поклали свої життя за Землю нашу, за Україну…” У різні часи на наші землі хто тільки не посягав! Боролись проти нападників з різною вдачею. Не можна захисників Батьківщини протиставляти, вириваючи з різних часів. І забувати не можна, як в одному з музеїв солдат однієї війни завісили солдатами іншої війни. Якщо не чинили злочинів і не продавали свою землю, а боронили її, то вічна пам’ять їм! Вони в історії України є.
  11. Завтра день весняного рівнодення. Післязавтра день стає довший за ніч. Наступає Нове Літо! Догорають нічні вогнища... Сонце сходить... Відчиняйте двері і вікна - стрічайте Нове літо… Сонце сходить. Свято. Світло перемогло темряву. Сьогодні день стає більшим за ніч. Починається Новий Рік. Він прилетів на спині вожака зграї гусей, що йшли в першому ключі з Вирію. На Землі народив Весну. Покотився писанкою по полю, толоці, через ліс понад річкою до села. Засіваючи до всього чого доторкнувся надію на врожай та приплід, щастя та здоров'я. Сонце сходить. Вмивайтеся крашанками і Божич-Сонце даруватиме Вам здоров’я. Сідайте до столу куштуйте Свяченого Хліба. Свято. Нове літо. Дзвін тисяч дзвіночків. Дзвін скликає добрих духів Роду. Дзвін на Нове літо. Дзвін котрий переплітається з піснею. “Сійте, сійте на нове літо! Зароди, боже, жито, пшеницю І всяку пашницю!” Шановне панство, з Новим Роком! Будьте здорові як Вода і багаті як Земля. ( Із записок пана Бродника) https://mamajkraj.blogspot.com/2012/03/blog-post_26.html
  12. Березень. Здавалось, ще не так давно лежав сніг, а вже за кілька днів день побільшає, і лелеки принесуть на своїх крилах тепло. За школою, посеред луків, під лелечим гніздом, стояв Микола і чекав на лелеки. Вже цілий тиждень поспіль він тікав зі школи. Дивився в небо, шукав відповідей на запитання: як лелеки будують гніздо, що його вітер не зриває? як вони для нього знаходять таке місце, що блискавка туди не б'є?.. ... Нарешті, вони прилетіли. Лелека кружляв у небі над гніздом, а Микола кружляв левадою під гніздом, наслідуючи рухи крил – рухами рук. І бігли діти з школи у леваду, щоби приєднатися до хороводу Миколи та лелеки. Крізь вікна за цим дійством спостерігали сивий директор і його стара школа. Спостерігало все довкола: левади, луки, за луками – куток села. На тім кутку ріс директор. На тім кутку стоїть хата, де росте Микола. І все це всіяне крихітками тепла. Березень… * Лелеки-лелеки, куди ви літали? — За море, далеко, — лелеки сказали… (Уривок з вірша Платона Воронька).
  13. Завтра День українського доброволь. Шана усім хто став на захист України. Соняхи війни. (43 – му ОМПБ “Патріот”) “Соняшники стояли німі і старі, наче їх, молодих, цього літа ніколи і не було. З води пахло кіньми, і в їхніх конячих загуслих слідах де-не-де одинокою білою несміливою цяткою доцвітав болотяний білець. Чорна роззорена земля лежала на спині і мовчала. Рябою латкою по ній скакала сорока, ніби комусь на згадку.” (М.Вінграновський) - Неси, Миколо, бронежилети. - Скільки? - Багато. - З десяток? - З десяток. - Що ви надумали, командире? - Косити сонях будемо. - Ого… - Сапери вранці поле пройшли? - Так. - Скажи сержанту, щоб хлопців на ту сторону поля з кулеметом послав. Хай пильнують. - Почув. Пішов. Сільські механізатори з острахом дивились на задумане військовими. Життя в сірій зоні бахмутських степів навчило їх багато запитань не ставити. Раніш вони молились за врожай, а тепер- за можливість зібрати його і не віддати. Вони поглядали то на командира, то на поле, то в сторону Горлівки, то на гору. З тої гори, як два віслюки, Микола з товаришем несли бронежилети. Командир стояв в роздумах. - Як стелити бронежилети? - А як гніздо. З під колес, Колю, летітиме, коли зло трапиться. З під передніх… - Господь з Вами. - Побачимо. - Помолимось. - І помолимось. Хлопці з того краю поля є. - Пішли. - Забирай механізаторів. Нехай хлопці за чагарник вантажівку відгонять. Накошу бункер, тоді під’їдете до краю поля. Понад очеретами Кодеми полем соняхів йшов комбайн. Вдивляючись мимо жатки, крізь шляпки соняха в землю, командир косив поле. Старанно “вистригав” навколо розірваних воронок сухі кошики соняхів. Косив, як косив раніш поля понад Звонецьким порогом Дніпра. Тільки й різниці- що нині бойова позиція за полем і автомат поряд. Ось і перший бункер. Командир обняв кермо, закрив очі і слухав металевий звук обертів шнека. В вантажівку сипався бахмутський врожай соняха 2014 року… ( Із записної книжки пана Бродника) https://mamajkraj.blogspot.com/2016/09/blog-post_28.html
  14. З того часу, як на зміну товарознавцю прийшов маркетолог, на упаковках стали писати дрібніше. Так дрібніше, що навіть людині з нормальним зором не змога читати. Отож бідкаються покупці біля прилавку в супермаркеті з проханням один до одного, а чи не може він розгледіти опис товару. Непорядок. З тим непорядком бореться Тамара Іванівна, пенсіонерка, колишня шкільна вчителька хімії та біології. Бореться на комерційній основі. Її бізнес іде в розріз з планами продаж місцевого супермаркету. На мобільному столику, біля новітнього продмагу, основний товар - збільшувальні скельця. Що дрібніше маркетологи пишуть на упаковці, то більший у неї виторг. Але не все так безхмарно в її бізнесі. Коли б тільки вона ті лінзи продавала, а то ж і про харчові добавки розповість і про консерванти пояснить своїм клієнтам. Кому ж в супермаркеті таке сподобається? Її лікбез – в розріз з рекламною політикою. Час від часу забороняють Тамарі Іванівні торгово-просвітницьку діяльність біля крамниці. Та світ не без добрих людей. У неї є учень. Вічний двоєчник, дільничний інспектор, котрий вчительку скривдити не дасть. Отак і борються за здорове харчування в нашому мікрорайоні вчителька-пенсіонерка Тамара Іванівна і її учень двієчник- дільничий Олег Андрійович. ( Із записної книжки пана Бродника)
×
×
  • Создать...