Перейти к публикации
kiev.com.ua ★
На kiev.com.ua общаются тысячи жителей и гостей Киева. Регистрация не более 48 секунд. У нас можно общаться на форуме, создавать блоги, галереи, клубы! Поэтому РЕГИСТРИРУЙСЯ СЕЙЧАС!

Юрій Фоменко

Пользователь
  • Публикации

    22
  • Зарегистрирован

  • Посещение

  • Дней в лидерах

    1

Последний раз Юрій Фоменко выиграл 11 мая

Публикации Юрій Фоменко были самыми популярными!

Репутация

8 Neutral

Посетители профиля

Блок посетителей профиля отключен и не будет отображаться другим пользователям

  1. Великий філософ вчив, що люди то є сосуди різного розміру. А Бог подібний фонтану котрий їх наповнює. І рівність сосудів в тому що вони усі є однаково повні. Люди ж є рівні в тому, що кожен може повною мірою розвивати здібності, закладені в нього Богом. Дзвін пустих сосудів хоч і гучний але то не переспів церковних дзвонів. Він як і сосуди, пустий. Недобрий дзвін. Не той дзвін. Дзвін-омана. Він викликає хаос і безлад. Люди починають розмінювати здібності закладені в них Богом на віру в ідолів. Надіються на них і підносять їх до небес. Ідоли ж вимагають людських душ і крові. А далі люди проклинають їх і знаходять нових. І знов підносять до небес. Нескінченний рух по колу і пустодзвін. … на одній з центральних площ міста замість знесеного з постаменту ідола, збудували фонтан “Рівної нерівності”. Сосуди різной ємності наповнювались і гаснув пустодзвін. В місті зникав хаос і безлад. Люди ставали щасливими. Так як щастя для людини полягає в тому щоб діяти у відповідності до своєї природи. А до нещастя призводить нерозумність людей, які діють всупереч їй.
  2. Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований будинок з поправкою на проживання у нім літніх людей. Ну і потім перевезені з сусідньої області батьки, котрі не розклавши навіть повністю своїх речей, взялись за сад і город. Така їх філософія життя … Дивлячись на вік батьків і їх наполегливість до садово-огородньої діяльності, пан запросив майстра зробити поливну систему. - Батьки літні люди. Звикли працювати зрання до вечора. Щоб полегшити їм фізичне навантаження, зробіть поливну систему за такими вимогами … Порахуйте кошторис і їм ні в якому разі не озвучуйте. Коли будуть питати, то скажіть якусь невелику цифру, щоб не нервувались. Вони живуть в іншому цифровому вимірі. - Гаразд. За пару тижнів система вже працювала. Щасливі батьки споглядали за крапельним поливом саду, веселками над галявинкою,... Все це керувалось комп’ютером. - Скільки ж це все коштує? – запитав літній господар ділянки. Майстер, не сильно розмірковуючи, назвав половину суми від самих матеріалів, з котрих була зроблена поливна система. Об’єкт зданий. Радісні господарі від такого дива, радісний пан за своїх батьків, радісний майстер від вдало виконаної роботи і повним розрахунком з ним. За пару тижнів у майстра дзвінок. Телефонував літній господар поливної системи. В швидких роздумах, що ж могло статися , майстер підняв слухавку. - Доброго дня. - Доброго. Щось сталося? - Ні, все гаразд. Все чудово. Ви хороша людина і чудовий майстер. Я Вам вдячний. І хочу віддячити ще. - Та все і так гаразд. - Я вам в садовім товаристві знайшов ще п’ять-шість клієнтів на поливні системи. Суму назвав їм трішки більшу за ту, що Ви називали. Буде Вам заробіток… Власник нової поливної системи продовжував говорити, а майстер мовчки тримав слухавку біля вуха і розгублено дивився в далечінь...
  3. Юрій Фоменко

    Скриня

    На погрібнику, рясно вкритому килимом споришу, стояла скриня, підставивши свої темно-зелені боки, розмальовані квітами, сонечку. Здавалося, що вона – вершина вісі, навколо якої обертається двір з усіма його мешканцями й крамом. Біля скрині сиділа дівчина. Наспівуючи пісню, малювала пензликом квіти і соловейка. За цією чудовою картиною стежив кіт з-під клуні, господар двору – пес з-під бузку, і я – від воріт. Коли б не важлива справа і обмаль часу, то ніякі сили не змогли б мене змусити зіпсувати цю ідилію. - Доброго Дня, Даринко. - Ой! Доброго. Я так захопилася справою, що й не почула, як Ви підійшли. - Батько казав, ти поступила до технологічного. - Так. Пройшла по конкурсу. - Вітаю. А де батько? - Я зараз збігаю за ним. Він говорив, як приїдете, щоб я погукала. Він – за левадами, вербу розпилює. Блискавка в дерево влучила. - Гаразд. - Я бігом. Ви скриню початуйте. Фарба свіжа, голуби шкоди можуть наробити. Даринка поспішила за батьком у сам кінець вулиці, де починалися вже левади. Я неквапом обійшов скриню. Сів на стілець, розглядаючи малюнок і міцні ковані боки, мідні завіси. Не просто розглядав – відчував її душу. Читав написану на ще міцному корпусі її автобіографію… 1918 року майстер Степан Тесля виготовив мене і моїх сестер. Знатна майстриня Галина Гненна розмалювала і продала того ж року на ярмарку. Петро Коваленко придбав для доньки Марії. 1918-1920 роках Марія вишивала, шила, ткала й складала своє придане. Я була багатою скринею. 1920 року висватав Марію міцний парубок Андрій Заремба. Молодь усім кутком перетягувала мене до хати свекрухи. Моя господарка була вправна майстриня, її рушниками замінили попередні під образами. 1922 року молоді господарі рятувались від голоду, переїхала й я з ними до залізничної станції. 1923 рік. Повернулася з господарями до села. Збагатіла на пелюшки. 1925 року молоді господарі перенесли мене до нової хати. Стояла як пані під біленою стіною, накрита тканим рушником. А наді мною, в рамочці, висіли хвото всієї рідні. В 1925 -11930 роки не бідувала. Тримала в собі й одежину з рушниками, і грошенята, та й інший крам. 1932 року раптово спорожніла. Господар зробив у мені подвійне дно і ховав там зерно. 1933 року померла господиня моя Марія і менша дочка Горпина. Андрій зі старшою донькою Наталкою витягли з мене останню ряднину. В ній їх і поховали, по-багатому. 1937 року конфіскували мене як майно ворога народу. Везли на підводі, як арештантку, до сільради. Заклеїли барвінок, жовті мальви та колоски агітками. 1941 року, при відступі радянських військ, кинули мене у сільраді. Отримала перше поранення у правий бік німецькою кулею. В 1941-1943 роках зберігала зброю в комендатурі. 1943 року, в грудні, отримала друге поранення. Кулю від радянських військ, що наступали. Сільрада згоріла. З дещо підкопченими боками мене забрала Наталя додому. 1945 року сусідський дід поладнав мене, Наталя підфарбувала боки, підмалювала мальви й барвінок, поновила колоски й соловейка. 1946 року, завдяки моєму подвійному дну, вижила Наталчина сім’я. 1949 зосталися з Наталкою та її маленькою донькою Анютою. Чоловік-інвалід, покалічений на фронті, кудись зник перед днем народження генерального секретаря. 1950-1960 роки стояла майже порожня. Анютині шкільні зошити та Наталчин зошит із трудоднями лежали майже на дні. Любила я, коли Анютка старанно вчила на мені уроки. 1965 рік. Як придане – була подарована Анюті на весілля. 1969 рік. Поверх пелюшок, нашитого краму, зошиту з трудоднями, лягли новенькі паспорти. 1970 року, розмалювавши новими фарбами, Анюта залишила мене Наталі й гайнула з чоловіком на заробітки в Донецькі краї. 1970-1982 роки зберігала пожитки Наталлі, листи від дочки і гостинці внуккам. Бувало Наталля відкриє мене і дивиться як вікно часу. 1982 року забрали одежину Наталі… Повернулася дочка з сім’єю. Чоловік Степан, сини – Олекса й Павло та дворічна донька Даринка. 1986 року звели на подвір’ї нову хату. Але мене до неї не взяли. Стояла я у старій. То повна, з комбікормом, а то пуста. 1998 року відремонтував мене господар. Почистив, завіси поновив. Виніс на погрібник, щоб Даринка помалювала. Придане складала... - Дядьку, батько вже йдуть. - Як ти швидко обернулась. - Я прутка. - Чатував на совість. - Красива скриня у мене? - Як ти, Даринко. Дуже красива! - Приданого наскладаєш, найкращий парубок тебе посватає, щаслива будеш. - Прабабця із нею заміж виходила. - Намалюй соловейку пару, Даринко. - Намалюю. А я думаю: чого недостає?... Я не міг відвести очей від скрині, що прийшла з України – в Україну. (Замітка написана на основі нотаток, зроблених наприкінці 90-х)
  4. Коні і люди, згадані в цих замітках, мали місце в історії і творили її на теренах Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської і Черкаської областей . Деяких із них я знав особисто, про деяких чув. Форбс Виїзні коні – це не просто коні. Це – статус господаря. Я би сказав – тодішній Форбс. Описи приїзду поміщиків і куркулів, царів та інших, здобулих чесно і нечесно свій капітал, рясніють епітетами і похвалами їхньому транспортному засобу та тягловій силі. Приїзд – це не просто прибуття в кінцевий пункт маршруту, то – створення іміджу. Розповім історію про одне таке прибуття, почуту у Запорозьких степах. У Великому Лузі до одного села в’їжджав поважний пан. Біля воріт його зустрічали дорослі й діти. По вулиці йшли два вороних коня неземної краси, впряжених у безтарку. Вони були такі дивовижні, що ніхто не помічав навіть дорогої збруї й ресорної ходи у транспорту. У безтарці стояв чоловік у френчі з дорогого сукна, тримав лівою рукою віжки. Біля ніг його була виварка, з якої він розкидав людям сірники у коробках. Два запряжених “шестисотих мерси” везли вулицею… Нестора Івановича Махна. Обліковець На одній із бригад працював обліковцем Павло Омелянович. В кінці сімдесятих він перевів заміри механізованих виконаних робіт у полі на вищий рівень. Коли в інших бригадах і господарствах ходили обліковці з косими сажнями пішки – він цей процес поставив на колеса в прямому і переносному розумінні. Павло Омелянович на колесах своєї бідки намалював білою фарбою мітки. Виміряв окружність колеса і як арифмометр рахував оберти зігнувшись щоб бачити з бідки колесо. Кінь Майор розмірно тягнув її дорогою між ланами. Тривав процес обліку. А, враховуючи кріплення для бідона з водою у бідці, і взагалі це був багатофункціональний агрегат. Та в кожному автоматизованому процесі , яким би він досконалим не був, є чинники, що спричиняють збій у роботі. Коню Майору й Павлу Омеляновичу траплялися різні зустрічні. - Доброго дня, Омеляновичу. - Доброго. От ……..ать! Збився. І розвертав Майора, щоб рухатись до початку заміру. Дорослі зустрічі – то були не системні збої в його автоматизованій системі обліку. А от системні – то дітки, котрі, побачивши обліковця й Майора, чомусь розділялися на групи і далі йшли із проміжком в пару сотень метрів. Петро Омелянович любив дітей, про що й говорив після привітання, а Майор – за звичкою, слова “Добрий день” розумів як команду розвертатися на сто вісімдесят градусів. Жіноча солідарність Почав якось аж занадто вже перейматись Василь Харитонович своєю бригадирською роботою. Зрання впрягає кобилу у бідку і – по полям, а далі – в бригаду і знов по полям. В обід поїсти додому не приїздить – все працює. Аж на вечір, втомлений, являється до господи. І так він вже майже місяць у несамовитому трудовому пориві. Знаючи чоловіка змолоду, Ганні Петрівні прийшли на думку сумніви… Одного дня з’явилась вона у бригаді перед обідом. Тихо прийшла, потай від чоловіка. Ніби, все в нормі – кухарки на кухні, чоловік у майстерні, всі у справах. Та душа все ж непокоїлась. Відв’язала Ганна Петрівна від конов’язі кобилку, сіла у бідку, скзала “Но” і відпустила віжки… Потихеньку повезла її кобилка Галка… до села, через греблю, на сусідню вулицю. Серце Ганни Петрівни відчувало, що їде вона до таємної правди. І чим ближче було до тієї правди, тим більше було впевненості, що знає її ім’я. І навколо тієї «правди» вже назрівав величезний скандал. Несподіванки не сталось, кобилка не проїхала повз самотню «правду» на ім’я Валентина. Звернула на краю її двору у старий садок, зупинилася біля ясел з вівсом і відерцем води. Правда з цього моменту вже була не така важлива, як той скандал. Не буду вдаватися до подробиць батальних сцен у дворі й по селу. Чоловіче населення співчувало Василеві Харитоновичу… деякий час він жив у бригаді, а як знадобилось копати картоплю – його все ж забрали додому. Отак жіноча солідарність вивела на чисту воду Василя Харитоновича. І тільки сотня відер посаженої картоплі врятувала міцну сім’ю. Ловелас В одному невеличкому музеї архітектури і побуту під відкритим небом жив собі кінь. За заслуги свої отримав він статус вільного поселенця. Мав фураж і галявину для випасу, мав чисту воду криничну. У вільний від випасу час не гребував спілкуванням з гостями музею. Не зважаючи на високий статус культури того міста, де він жив, і доволі поважний вік, кінь час-від-часу впадав у гріх. Втираючись у довіру, кусав відвідувачів за ногу – нижче або вище – зі спини. Жаркого літнього дня до музею завітав у супроводі поважного панства посол однієї з Балканських країн. Ходив він в оточенні підлеглих під руку з дружиною по музею, слухав оповідки про експонати й колишнє життя в цих краях. Підійшли й до дерев’яної церкви пріснопам’ятних часів. Гості слухали директора музею і розглядали споруду. Кінь, скориставшись тим, що випав із поля зору людей, розглядав собі екскурсантів. І вибрав для традиційної забавки… дружину посла. Підійшов тишком і взяв зубами її легеньку спідничку… Таким же неквапом він зробив кілька кроків назад… зі спідничкою в зубах. Екскурсанти стояли вже спиною до будівлі й обличчям до коня. Вірніше лиця на жодному, крім коня, вже не було. Чоловіки – хоч без лиця та в штанях, а от пані послиха – без лиця й без спіднички. Найкмітливішою і найсміливішою виявилась все та ж пані. Побачивши розгубленість і переляк на обличчях екскурсантів і майже бездиханне тіло директора музею, вона взяла ініціативу на себе. Посміхнувшись, промовила: “Можна коня попросити ще раз отак зробити?...” Схиляю голову перед сміливою жіночкою, обдарованою величезним почуттям гумору. Співчуваю директору, котрий за тиждень ледь прийшов до тями. Ну, а з коня що взяти? У когось же він цьому навчився! Іноземці Після війни в господарство попало пару німецьких трофейних коней ваговозів. Кінь – річ взагалі дорога, а ваговози – й поготів. У перші повоєнні роки і взагалі орали коровами… Я навіть порівняти тодішню ціну тих коней із нинішньою відповідно не можу! Приставили до коней конюха. Як він з ними не говорив, як не хитрував, – а не слухаються вони! Одного разу той конюх розлютився так, що вдарив палицею коня по спині. Кінь задрав голову, глянув на дядька, взяв його зубами за комір піджака і відкинув метрів на три… …Зібрали консиліум, аби розв’язати питання: ”Як приручити іноземних коней”. Старійшина села сказав: “Пам’ятаю, як у 1918 році нам попали німецькі коні. Вони не розуміли нашої мови. І тоді ветеринар навчив нас по-німецьки давати їм команди.” Порада була слушна. З району запросили вчителя німецької мови. Усі команди коням записали німецькою мовою українськими літерами. Так і управляли кіньми, поки ті були в господарстві. Вуха Осіннього дня якось їздив до обласного центру, аби відвідати універсальне торгове об’єднання і дещо придбати. Придбавши не те і не все, з парою обірваних у черзі ґудзиків, покинув заклад високої культури обслуговування. Для врівноваження балансу негативних і позитивних вражень – пішов за останніми через проспект, до картинної галереї. Увійшов до великої зали і опинився… в епіцентрі поля бою. Десятки картин навколо мене зливалися в одне батальне полотно історії усіх часів і народів. Повстання Спартака, Ватерлоо і Бородіно, бій під Жовтими Водами, Перша кінна і татарська кіннота, облога Києва монголами… Воїни, зброя, коні,… Як людина, котра нерівно дихає до коней, я стояв, заскочений, забувши про свій невдалий шопінг в УТО. Коні гніді й вороні, руді й сірі, чалі й булані!… Думка була одна – завтра привезу діда Антона, з котрим пас коней, зроблю йому подарунок. Наступного дня по обіді вилазив з Москвича під картинною галереєю дід Антон – провідний фахівець з питань коней і взагалі гужового транспорту. Ровесник минулого століття. Кінець вісімдесятих років відкрив завісу у його біографії. Змолоду – ходив з отаманом Григор’євим на Одесу, відмітився в кінному полку Пилипа Хмари, втік до Бессарабії. Повернувся в сороковім до села, у другу світову – доїхав підводою при госпіталі до Німеччини. Вмів орати і боронувати, косити і ворушити сіно кіньми. Професіонал. В залі з батальними полотнами дід Антон уважно розглядав картини, не проявляючи особливих емоцій. Зупинилися у кінці експозиції біля вікна. В надії на позитивні дідові емоції – запитав: - Ну, як Вам? - Неправда це все, Юрко. - Як неправда? Це ж кращі художники! - Розумієш, рідко в якого коня після другого бою були цілі вуха. І шрамів було ого-го…Та не переживай, Юрку, ну звідки ці хлопці художники знають, як воно було, - вони ж у кавалерії не служили… Молитва В кінці сорокових - на початку п’ятдесятих минулого століття Дніпро покривався льодом повністю… Їздив Василь Павлович Науменко, тоді ще хлопчиком, через Дніпро у Волоське, на правий берег. Молов із дядьком зерно на борошно для односельців. Сидів у санках, управляв конем, а той тягнув їх по льоду. Дядько Левко прив’язував малого Василя мотузкою за пояс і йшов поряд метрах в десяти. Не дай, Боже, що, - то хоч хлопчака витягнути. І чим ближче до середини Дніпра – тим повільніше йшов кінь, ледве дихав. Лід тріщав від морозу, і всі мовчали від страху. На березі ж – кінь і дядько, як п’яні, в обнімку, йшли дорогою до колгоспної клуні. Я інколи приходжу на берег до того міста, що показав Василь Павлович. Там починалась і закінчувалась зимова «дорога життя» через Дніпро. Згадую його слова: «Влітку пасемо корів над порогом, а кінь стане й дивиться на Волоське. Сонце сідає, і точно по тому шляху – сонячна доріжка. Очі в Орлика великі. Стоїть і немов молиться. Немов дякує, що живий, і просить у Господа, щоби льоду товстого послав узимку». Актриса Відслуживши довгого віку на арені, а потім із рік покатавши діток у візку перед виставами, була відправлена у село актриса цирку – гніда кобила Фея з буйною гривою й чорним до блиску хвостом. Отримала місце в конюшні й роботу при школі. Стала працівником освіти на селі. Закладала підвалини для освітнього процесу. Возила у шкільну їдальню з ферми молоко, перевозила городину до погрібника, борошно із млина, олію з олійниці і дрова із лісу. Навесні, коли розливалася річка й заливало стежину з підлісного хутора, переносила на спині через воду до школи й зі школи усіх хутірських учнів, усіх трьох. Добрі справи робила. Любив її дід Антон – за доброту і слухняність. Коли не було роботи – відпускав попастись на величезному шкільному подвір’ї. Любили її діти. Дівчата їй розчісували гриву й хвіст, заплітали кіски, прикрашаючи стрічками. З кожним днем все більшою освітянкою ставала Фея, але в її душі жила актриса. Фахівці кажуть, що коні – дуже великі шанувальники гарної музики. От і наша гніда, коли чула красиву музику, що лунала зі шкільних вікон, - залишала свою соковиту траву і починала повільно обертатись, вальсуючи… В душі вона була актриса. Вона жила в танці! Навколо – радісні глядачі аплодували актрисі Феї. Місія Впряжений в безтарку Барвінок, тягнув через вічність і степ бочку води. Він зупинявся біля кожного, кого зустрічав. І поки не вип’є води людина – не рухався далі. У нього була така місія на цій землі. ( Коні і люди, згадані в цих замітках, мали місце в історії і творили її на теренах Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської і Черкаської областей . Деяких із них я знав особисто, про деяких чув. За збереження пам’ятки про німецьких коней моя шана Дмитру Глущенку, а за махновських коней- Володимиру Тарасенку). Безтарка - віз пристосований для перевезення сільськогосподарських продуктів без тари. Бідка - візок на двох колесах. Коні ваговози - дорослі ваговози мають вагу 700-900 кг.
  5. Юрій Фоменко

    “Синдром бузини”

    Дуже багатьох зачепив цей допис на різних сайтах. Правда усі кого зачепив не мають ім'я. )))
  6. Є така хвороба – “синдром бузини”. Нема жодної відомої людини в нашій країні, яку українці не облили б брудом. Навіть дісталось Тарасу Григоровичу і Григорій Савичу. Шевченко – дівчат кохав. Сковорода – вино і сир любив, їздив на підводі. Бандера зрадив Росію і Польщу. Шелест зрадив СРСР. У когось прабабця єврейка, хтось одружився на румунці, хтось не мав дворянського родоводу, а хтось його мав, … І це все колотися в казані з домішками жовтої або чорної фарби та виливається в інформаційний простір. Ви спробуйте поливати брудом когось з відомих людей Польщі, Чехії, Англії, Ізраїлю… Вас відразу поставлять на місце. А у нас чужі люди засіяли город “бузиною”. Мало того ще наших героїв “виселили” з України. Навіть не дивлячись, що Корольов, Нарбут, Чехов, Гоголь, Паустовський, Короленко, … стверджували своє походження. Ми можливо, одна із декількох країн в Європі, котра вивчає виключно вплив на себе інших країн.((( Усіх своїх додому! Починаємо вивчати наш вплив на Російську, Австро-Угорську імперії, Польщу і Угорщину, … Хворі на “синдром бузини” все знають, але на відміну від наших героїв, нічого не вміють. Той комплекс неповноцінності підганяє їх розносити бруд. І вони ним так все старанно вимазують , що навіть нормальні люди починають вірити, дивлячись весь час на жовто-чорні кольори інформаційного простору. Давайте позбавлятися цієї хвороби. Не цураємось своїх. Поважаємо інших (хто з добрими намірами до нас). І вчимося. Чужий розум не позичиш. Треба свій заточувати об чужий. P.S. Які ж пристойні гріхи у Тараса Григоровича і Григорій Савича…)))
  7. ( коротенький кіносценарій) Що може бути чарівніше за літо на початку червня ? Десь за пагорбами вище села дощ. Між небом і землею, обпершись на степ - веселка. Від дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений в світлу одежину . Перед самим селом, він зупиняється, оперся на вишневий посох розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села. Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній. Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в бестарку на котрій тягнув через вічність і степ бочку води. Порівнявшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий , хлопчина старших класів, поклав вожжі і розглядає подорожнього. - Доброго дня діду. Попийте води. - Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу. - Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі. - Свята місія. ( Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.) - От бачите яка у нас вода в криниці. - Райська. Дякую вам. Добра справа у вас. (Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті. Дід дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється з дикою грушею.) Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої дві ґрунтові зустрічні полоси. Наш подорожній іде вулицею. Вітається з зустрічними. Зліва, біля верб, продуктова крамниця. Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі. Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється. - Вживаєте? - Вживаємо. - Так киньте. - Кинемо. - Брешете. - Брешемо. - Киньте хлопці. - От ти, діду, смішний. Попереду, за крамницею, церква, біля неї люди. До церкви переходить дорогу батюшка. Наш дід зупинився, щоб уступити йому дорогу. - Доброго дня. - Доброго. – батюшка автоматично протягнув руку і поклав хресне знамення. - Дякую.. Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій. - Здраствуйте! - Доброго здоров’я, чоловіче. - Ви до церкви? - Ні. Я до Степана рибалки за село. - Так він вроді дуже хворий і в лікарні. - Вже виписати Степана. А чого люди в церкву зібрались? - Батюшка свідчити буде, “явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє. - Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна. Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви. А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто, Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані і Василю. - Дівчинка буде (мовив дід, коли зникла в провулку автівка) - Динька снилась Оксані. В тайні держали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів. - Господарка буде - Було б біля чого господарювати в цьому житті. Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села. Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там, де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В березі грались діти. З цієї сторони сільський планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей , голосів череди під переліском та співу птахів. З васильків до нього вийшов котик, кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг. Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов, то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду , а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка. Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі, баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй. - Здраствуйте. - Доброго дня, Маріє. - Ви сестру бачили? - Бачив - Хочу поїхати до неї. - Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати. Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів з Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега. Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки… Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір. - Баба Марія, а що то за чужий дід? - Господь то, дітки. - Таке скажете. - Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого. За Степаном приходив. Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою. Бабуся тихо заспівала: “По горам, горам сам Господь ходив… Сам Господь ходив та й все лагодив…” …в сільській лікарні в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок в звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.)
  8. Дев'ять мелодій кохання. ( Дев'ять реальних історій кохання) Сюїта В історії пишуть про безвладдя у Херсонських степах під час громадянської війни. Про принесення на штиках законності та правосуддя. Про таке безвладдя повідала учасниця тих подій вже у вісімдесяті роки. “Вийшла я заміж, дитину народила. Господар хату почав будувати, а я поїхала до батьків на Самару, за Дніпро. І так «забудувався» чоловік, що висватав собі молоду багату дівку. До попа прошеніє вінчатись у церкві подав. Та світ не без добрих людей, звістку передали. Я за три дні доїхала із Самари до хутора й хутко – у сусіднє село до церкви. Батюшка, дізнавшись про все, так озлобився, що викликав сільського отамана. Удвох порадились і дали моєму господарю 20 палиць. Додому в ряднині його принесли. Молодій діваcі дали «вовчий квиток» на рік. Могла вона жити не більше місяця в одному селі, а далі йти в інше і там найматись на роботу. Після того ми з чоловіком душа в душу жили аж поки він не помер”. Аллегро Три сестри. Три степовички. Майже ровесниці століття. Коли їм було: дев’яносто три, дев’яносто п’ять і дев’яносто сім – у їхніх сім’ях ніхто не мав вагомішого слова за них. Вів бесіду з найстаршою. Хто ж із вас останньою заміж вийшов? Нас у мами було троє. Я, Уляна і Наташка. Спочатку заміж вийшла я, а потім меншу Наташку Іван взяв. Уляна, середня наша, ніяк не виходила. Ухажор із Зірки був геть не рішитєльний. То ми з Уляною пішли, набили його і він согласився. Дівчата і тоді серйозні були. За щастя боролися завжди. Реквієм Молоду призначає Бог… Та і йому, виявляється, не все підвладно. Є на світі злі особи, котрі не шанують ані Господа, ані людей. Радість вони мають від горя інших. Зводив Господь на шляху дев'ятнадцятирічних молодят Івана та Параску. І все якось вроді й сходилось. “Іван – хазяйновитий син”, – говорили у Поліщуків. “Параска – дівка роботяща. Та ще й рукодільниця. Буде гарною дружиною для нашого Іванка”, - гомоніли між собою Іванові батьки. Діло до весілля йшло, Параска рушник вишивала. І долі їх повинні були поєднатись у 1933 році. Помер Іван, злі люди обірвали струни його життя… Вишивала Параска на рушнику виноград, а коли дійшла до голубків то розвернула їх – вже не дивилися голуби одне на одного як на весільних рушниках. «Милий, покидаєш мене. Смерть не страшна мнє. За що сльози ллюця. Любов дорога». Під цим зізнанням у коханні вишила дати: «1914» — рік їхнього з Іваном народження і «1933» — рік смерті коханого та його ініціали: «Ів» та «С». Не судилось Івану та Парасці разом воркувати й діточок наживати. Все життя берегла Параска Семенівна Поліщук той рушник і кохання до свого нареченого. Так і померла вона у шістдесят вісім років незаміжньою... Адажіо Аби літня людина розповіла про те, про що запитуєш, - треба питати зовсім про інше. І через те, інше, обов’язково прийдеш до того, про що запитував. Транспортування скринь було однією зі складових чумацького промислу. З одного Охтирського повіту за рік вивозилося на продаж більше тисячі скринь. Отож, шукаючи відомостей про скрині та чумаків, котрі їх возили продавати, будував план, як вивідати більше інформації від Ірини Сергіївни. Зайшов з далеку. - Ірино Сергіївно, а як Ви зі своїм дідом познайомились? - На танцях. Я його примітила, а він – мене. - Відразу примітили? - Не примічала, а потім примітила. Він одного разу говорить мені : "Ірко, я прийду ввечері, вигукаю тебе." - Чекали? - Чекала. У нас кукурудза серед двору була. Якраз звезли в двір. Я причепурилась, сіла і лузаю її у відро. Чекаю. Менший братик і сестрички побігли на куток виглядати, чи не йде. Лузаю, а його не чути. Коли це прибігає сестричка і говорить: чоботи чистить! - і побігла. Я вже закінчую друге відро лузати кукурудзи. Прибігає братик і говорить: просить дядька Мусія, щоб підстриг! - і побіг. Лузаю. Прибігають братик і сестрички і радісно викрикують: підстригся, йде по вулиці! А я вже четверте відро лузала. - Ну, бабусю, що далі? - Говорить: Ірко, виходь постояти. А я говорю: та мене мама можуть не пустити, - а в самої ноги вже за ворітьми... Це яка ж культура висока була! Парубок чоботи почистив, підстригся, Мусій на сто грам заробив, дівчина пристойно себе повела… А скриня у Вас була вже? Була. Звідки знаєш? Баба Галя з нижньої вулиці говорила, що в неї – найкраща в селі, а у Вас – теж непогана… Я не буду вдаватись до тонкощів і деталей народної мови щодо характеристики баби Галі та її скрині, а також інших подій далекого минулого… Скажу лише, що ледь встигав вихвачувати із загальної цінну інформацію по моєму питанню. Але, бува, другорядні речі мають повне право на увічнення. І вони не менш цікаві, аніж головні. Вальс Хведір Вовк у своїх студіях писав, що, за старим повір`ям, на тому на Небі сидить Бог і в`яже до пари шматки кори – це шлюбні пари… і як він зв`яже – так і буде. І ото в момент, коли він склав чергові два шматочки, сталася подія. - Так Ви кажете, заміж при Хрущові виходили? - Ага. Розпитував і розглядав на стіні фото баби Галі, коли їй було років 20-ть. Які слова, краля. Одні коси розпущені чого варті! - А на фото у вас одежинка красива. Тоді такий фасон у продажу був? - Та що ти! Який продаж? Коли німці в 1950-ім повертались в Германію, то залишили нам свою робочу одежу. Ми її перешивали, матеріал добротний був, чужий. - А з дідом як познайомились? - На толоці. Глину місили, валькували. Я якось встала спину розігнути, а він дуже близенько був. І так сталось, що я соприкоснулася з Петькою своїми грудьми. А в його серце як затукало!... В думках майнуло: мовчіть, бабо Галю! Я дивився на фото і в мене серце теж стукало... Соната Світанок. Новий день. Не буденний, святковий. З першими променями – на стіні літньої кухні з’явився малюнок. Сині квіти на білій стіні, навколо віконця. А посередині – підпис: “Зозулі накували 80, а у двох прожили 60.” Це – знатний петриківський пан привітав свою дружину з Днем народження. І не факт, що шекспірівські герої могли у своїх почуттях злетіти до петриківського перестуку сердець закоханих шість десятиліть. Етюд Мій старий знайомий вже років сім-вісім як розлучений. На хліб заробляє будівництвом, має пару бригад. Якось він виконував замовлення по облаштуванню паркана навколо приватного будинку самотньої жіночки. Та так виконував, що запав їй в око, і вже рік як живуть вони разом. Гостював у них. Мій товариш – як пристойний приймак, весь у садівництві та господарстві. Розмовляли за столом про погоду, врожай... І тут господарка каже: - Яка ж я дурна, Юрку. Не могла рік почекати!... Скільки грошей за паркан віддала, а так би безкоштовно зробив господар... Я ж думала, коли приютила його коло себе, що він усі гроші ще не потратив… Кохання – воно таке... Рінгтон Приходила провідати дружину її колишня учениця. Дівчина швидка, кмітлива з поспішним говором та сільською щирістю. Розповідала про себе, про батьків, про односельців... Дружина розпитувала про все, адже у селі другорядних подій не буває. Запитала і про справи у її братика: Як Діма, не знайшлась ще така дівчина, що впала йому в око? Знайшлася. Уже впала і випала з ока. А що це за така вертихвістка?... Вона у нього весною ще завелася. Він такий до неї уважний був. У кіно ходили, в театр і на концерти, в городі по проспекту гуляли. На море, в Кирилівку, возив її на три дні. У мами гостювали майже кожних вихідних. Мама харчів їй збирала: городини, молока, сиру, сметани, яєць, курей та качок. І вона, вроді, така положитєльна була. А перед першим вересня сказала: “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття." У мене по спині пробіг холодок, а потім стало жарко… У голові плуталися думки: а молоко, а сир, а сметана, а курочки з качечками?... А вона - “Діма, вибач. У мене до тебе пропали почуття…" Та що ж це за молодь така пішла, несерйозна?... Мелодія Василь Іванович після робочого дня повертався додому, в приміське село. Літній дощ заливав лобове скло його автівки, двірники ледь поралися. Місто скінчилось, до домівки лишалося пару кілометрів. На узбіччі йшли, обійнявшись, молодята. Він – худий сутулуватий, у мокрій наскрізь одежі і вона – невисока, у літному платтячку, котре червневий дощ майже анулював. Вони йшли, обійнявшись, не прискорюючи ходу, ніби цієї зливи і не було взагалі. Якісь безбатченки, а може випивохи чи ще гірше... Ну, в таку зливу діти порядних батьків не будуть шлятись, - розмірковував собі Василь Іванович. Ось вони вже порівнялися з автівкою на узбіччі… Господи! Це ж – мій син Артем! Василь Іванович дивився, як його син і незнайома дівчина йшли крізь червневу зливу, ніби й не було того дощу… І справді, для цих молодять не було перешкод на шляху їхніх почуттів… Дощ у дорогу – на добро. Мелодіії кохання.... Вібрація всієї струни дає основний тон, а коливання її частин створює обертони, що загалом утворюють гармонічний ряд. При цьому висота звуку забезпечується частотою, сила звуку — амплітудою, а тембр — формою коливань. Звучання струн утворюють музичні твори. А всі музичні твори – про кохання. https://mamajkraj.blogspot.com/2014/03/blog-post_13.html
  9. Юрій Фоменко

    9 травня

    Ранок 9 травня. В селі, біля пам'ятника загиблим воїнам у Другій світовій війні, вклонився і поклав квіти. В 1944 році мій дід після третього поранення під Кенігзбергом повернувся з війни. Його рідний брат загинув в тих краях. Два рідних брата в піхоті пройшли Ржевський котел. Ранок 9 травня. Там же в селі, біля памятника загиблим воїнам у Великій вітчизняній війні, покладав квіти бувший парторг колишнього колгоспу. Він оглядався - чи дивляться на нього односельчани, поправляв уже покладені квіти. Минулого року його піджак прикрашала георгієвська стрічка в очікуванні визволителів. Цього року красувався червоний мак - як перепустка до участі в місцевих виборах. Зробивши крок назад, він повернувся, наші погляди зустрілись… Я тільки на фронті зрозумів, що означає вислів "радянський тип людини". Насправіді цей тип людини започаткований в Російській імперії і шліфувався років триста. Зі світлої сторони ідеали християнства використані на свій розсуд і в подальшому переписані в моральний кодекс будівника країни. З темної - матеріальна частина. Матеріальний достаток для проживання кожної людини ділився на дві частини. Одну частину давали заробити, а іншу вкрасти. В цих рамках і тримали триста років люд. Всі підконтрольні і керовані. Усі усім і в усьому винні. Свобода й Батьківщина в обмін на існування за трьохсотрічними правилами. І договір скріпляється у кожнім покоління кров'ю. Щоб образ ворога, посягаючого на святу залежність, ніс в собі страх і ненависть. Майже три десятиліття минуло і я знову у військовій формі зі зброєю в руках. Першої служби в прицілі автомата пильнував “привид світового імперіалізму”, а нині обороняю рідні степи від “привиду комунізму” трансформованого в “російську форму імперіалізму”. Майже через три десятиліття на полі бою я стрівся сам з собою. Хто той я і хто цей я? Вихований в Радянськім союзі і обороняючий від нього країну пращурів. Невже я схожий в минулому на парторга колишнього колгоспу? Він сьогодні не поминати прийшов. Для нього сьогоднішній день - це свято майбутньої перемоги над тими, хто покинув “його країну”. Навряд чи він згадає, хто звільняв село і хто з односельчан загинув. Його георгіївська стрічка, як і нинішній мак, не за свої кошти. Він святкував майбутню перемогу. Я поминав.
  10. Моєму дідові А.Д. Маржановському Дідів двір на хуторі був моделлю Всесвіту. В нім все навколо чогось оберталося, нагадуючи планети, супутники та інші космічні тіла. Бджоли навколо вуликів, домашнє птаство навколо клуні, пес навколо своєї миски. Бабця як некваплива комета пересувалася від печі до погрібника, далі в садок до плитки, потім мимо комори знову до печі, інколи з сапою заходячи в город. Дід човгав біля майстерні, комори, бабусиних каструль та старої груші в саду. Зустрічалися й міжгалактичні тіла у вигляді дідового кума Степана. Він з’являвся з соняхів, в районі старої груші, затримувався трішки біля діда, і знову зникав у соняхах. Я відносився до класу дрібних міжгалактичних тіл, котре хаотично переміщувалось по орбіті ставок – сільпо – толока – двір. У дворі існувала своя система координат, в якій вибудовувалось життя двору. Ситна бабусина кухня, переповнена страхами і таємницями «чорна діра» - погрібник, закрома господарства - комора, місце, де почував себе в повній безпеці – піч, покуття з вікном, крізь яке було видно Світ і, звісно, ремонтний цех Всесвіту – дідова майстерня. Такого статусу як дідова майстерня, не мав ні один куток двору. «Запорізька Січ», так як бабця могла туди потрапити тільки потай від діда або в думках. Храм дідової душі. В тому храмі не було міста ні пилу, ані хаосу. Навіть кіт витирав лапи коли, заходив до майстерні. Там все знало своє місце. Ключі в рядок, ножівки в рядок, цвяхи по розміру в своїх ящиках. І якого там інструменту тільки не було, яких тільки запчастин і яких механізмів там не стрічалось! Над майстернею можна сміливо було вішати вивіску «Сільський політехнічний музей». В майстерні час мав свою ходу, думки – свій крок. Думки жили в кутку за дверима. Я це твердо знаю. Дід, коли думав над вирішенням проблеми, сидячи за верстаком, крізь сизий дим цигарки довго дивився в той кут. І коли яка думка звідти виглядала, то в діда миттєво народжувалося рішення проблеми. Злякати ті інженерні чи хвілософські думки могла бабця, гукаючи на діда. Взагалі, бабця багато кого і чого в дворі могла злякати. Її влада була величезна, але вона закінчувалась перед порогом майстерні. Запах мастил, свіжих дощок та дідових цигарок організовував дух, котрого боялася нечиста сила і миші, які мешкали за стіною по сусідству, в коморі. Перетинати поріг майстерні офіційно могли тільки близькі родичі чоловічої статі, до яких належав і я. Оскільки усі були старші, то окрім мене, шкоди там не було, кому робити. Дід не бачив мою шкоду – він її чув душею. Його душа знала, який цвях я поклав не в ту коробочку, і що відкрутив від якого реманенту. Він навіть знав, яку саме шкоду я зроблю. Хоча я сам цього ще і не підозрював… Давно то було. Промайнуло вже сорок років, а я таких майстерень нині й не бачив. Тоді життя таке було, що селянин мав надіятись тільки на себе. І такі словосполучення як: запаяти каструлю, приклепати ручку до сковорідки, викувати кочергу чи відцентрувати вал, нарізати різьбу.., - були повсякденними і не викликали якихось складнощів. А майстровитість то повага і авторитет в односельців. І дідів таких було більшість в селі. Ви спробуйте нині підійти до кого з аналогічними проханнями? Стою я, внук випускника ремісничо-грамотного училища, переповнений питань і думок. Стою в приміщені, що за певних умов могло б називатись майстернею. Дивлюсь на відерце, де в перемішку цвяхи різного розміру з шурупами та думаю думку : “Ну як у такого діда міг вийти отакий онук?. Де ж загубився той ланцюжок спадковості?. Чому я не доріс до рівня дідової самоорганізації? “ Можливо в назві мого інституту не було слова – “грамотного”, а можливо хаотичність і швидкість нашого життя залишає по собі безлад.
  11. Одне з передмість Дніпра. Там в приватному будиночку мешкає з родиною мій товариш. Одного дня ранок був як ранок. Усі новини прилетіли ще вчора і до вечора були усвідомлені та проаналізовані. Ранкові думки крокували вже сьогоднішнім днем. У батьків попереду праця, а у сина заняття в університеті. Другий курс не з легких. І усі справи покотились би того дня по задуманим планам, та сталась неочікувана подія. Йдучи на заняття, син затримався на мить біля дверей, промовивши батькам: "Ввечері я вам скажу щось дуже серйозне". Син пішов, а тато і мама в шоці мовчки дивились один на одного... Ця фраза закреслила усі плани того дня. Не скажу, що перше повернулось до батьків, тяма чи мова. Можливо навіть одночасно, але не відразу. Найперше, що прийшло на розум - у нас буде внук або внучка. План на день був переписаний миттєво. Проаналізована в радіусі досяжності наявність незаміжніх дівчат. Досліджена порядність сімей в декількох поколіннях, у кого дівчата на видані. Уявно складена мапа, в яких напрямках син ввечері ходив на гуляння. Допитані бабусі на своїй і сусідській вулиці на предмет баченого і почутого. Шалений темп. До обіду в голові панували думки - Хто вона? Чи порядна? Чи батьки порядні? Та Бог з тими батьками, коли б дівчина була тільки не вертихвостка, а нормальма. Але десь ближче до обіду почала з'являтись ще одна думка. Вона все активніше витісняла інші - "внук, а може внучка". І вже якось акцент змінявся в більш позитивну сторону. Думки заспокоювали переживання - "другий курс, ну нічого, якби жили", " встигнемо весілля зіграти чи вже потім?", ..... ," "Все ж таки, хто вона? "Дід і баба", "Внук чи внучка",..... Під вечір вони готові були до нового покоління у їх роду. Вечір. На дивані сиділи тато і мама, тримаючись за руки. Напроти них сидів син розглядаючи збентежених батьків. Бесіду розпочав батько. -Синку, що ти хотів нам сказати? -Розумієте, навесні мені подарували електронну сигарету. І я її палю. - Електронна сигарета- то таке. Що ти хотів дуже серйозне нам сказати? - Оце і хотів сказати. … на дивані сиділи тато і мама, котрі за сьогодні пережили не абияке життя. В їх очах був розпач, написаний словосполученням у формі запиту:“А внук?” P.S. Історія ця реальна і мала місце в житті. http://mamajkraj.blogspot.com/2018/10/blog-post_21.html
  12. В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділлі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди. А скільки побачень під нею відбувалось… Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині. Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди добавляли у кондитерські і некондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту… Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни і похизуватись квітковою прикрасою. Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй. Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.
  13. Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами… В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутчик. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця в акурат формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд. - Доброго дня Вам, пане, – привіталися по черзі ми - Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя. - Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш. Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до жінки в Трускавець, котра там вже з тиждень відпочивала. В Нікополі він мав невеликий бізнес по продажу верхнього одягу. Одним словом – козак. До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати далі її, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ. Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою. Ну хто ж з чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки, ще трішки покуштували “Нікопольської джерельної ”. Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат в наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха. - Ти де? Почувся жіночий голос з динаміка. - В потязі? - Хто в купе? - Два козака і молодичка. - Дай їй слухавку. Віктор зніяковіло протягнув трубку Оленці. З трубки знову почувся голос. - Вітання. Я Наталія. П’ють? - Ні. Злякано відповіла Оленка. - Що, все вже випили? - Та ні. Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов з зони покриття. Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігента могли поодинці перегарчати уві сні потяг. Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням - Оленко, я не хроплю? Так він за ніч багато раз її перепитав. Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Оленці. Зображували відпочивших козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю. От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Оленка в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині. Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний. В екрані висвітилось “Віктор з Нікополя”. Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, майнула думка. Підняв слухавку. - Доброго дня, Вікторе. - Доброго. Хоча який він там добрий. - А, що трапилось? - Та оце хоч тобі розповім, може пожалієш. - Розповідай. - Доїхав, я Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили “Нікопольську джерельну”. Поснули. І на тобі як перевертався у ві сні, спитав у неї: “Оленко я не хроплю?” - Та ти що? - Стою оце я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити. - Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся. - Додому не можна? - Чому? - В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна. - Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш? - Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду. Отак в житті бува. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах. Ото ж дивіться хлопці, щоб не попали в таку пригоду.
  14. У Бога є велика стара торба. Наскільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки, … І ходить він з тою торбою по хмарам. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка- то у селі знатні музики, коли гачки- то рибалки, веретена- то прядиво,… Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою, з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки. Серед мальв, васильків, ромашок, … Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень. З тих пір у тому селищі і навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах,… Розмальовують посуд. Малюють квіти, калину, птахів,… І ніяка сила вже не може зупинити їх сонячне малювання.
  15. Тієї ночі небо було закрите хмарами, з вечора пішов дощ і не закінчувався. Тієї ночі я стрічав двох панів. Вони везли зі Львова експонати для виставки у Садибу Дмитра Івановича Яворницького. Вони везли речі і документи самого митрополита Андрея Шептицького. І от наші автівки зупинились о пів на третю годину перед дверима садиби. Хутко під дощем по мілким калюжам почали заносити запаковані експонати. Відніс одну картонну коробку, другу і за третім разом почав витягувати якийсь предмет... Я не міг повірити. Навіть в мріях не міг такого уявити. На долонях переді мною лежав жезл митрополита Андрея Шептицького. Підняв голову і крізь хмари стали проглядуватись зірочки. Опустив очі і замість калюжі побачив пухнасту хмару. Відчув, як на голові з'явилась невелика корона. Майже стройовим кроком по хмарі- калюжі під зірковим небом, з котрого йшов дощ, пішов на світло відкритих дверей садиби...
×
×
  • Создать...