Перейти к публикации
kiev.com.ua ★
ВНИМАНИЕ! С 4 МАРТА 2019 ГОДА РЕКЛАМА ТОВАРОВ, УСЛУГ, САЙТОВ И ЛЮБЫХ ГРУПП ЯВЛЯЕТСЯ ПЛАТНОЙ. ЧАСТНЫЕ ОБЪЯВЛЕНИЯ - БЕСПЛАТНО. ПОДРОБНЕЕ...

Юрій Фоменко

Пользователь
  • Публикации

    12
  • Зарегистрирован

  • Посещение

Репутация

4 Neutral

Посетители профиля

Блок посетителей профиля отключен и не будет отображаться другим пользователям

  1. Одне з передмість Дніпра. Там в приватному будиночку мешкає з родиною мій товариш. Одного дня ранок був як ранок. Усі новини прилетіли ще вчора і до вечора були усвідомлені та проаналізовані. Ранкові думки крокували вже сьогоднішнім днем. У батьків попереду праця, а у сина заняття в університеті. Другий курс не з легких. І усі справи покотились би того дня по задуманим планам, та сталась неочікувана подія. Йдучи на заняття, син затримався на мить біля дверей, промовивши батькам: "Ввечері я вам скажу щось дуже серйозне". Син пішов, а тато і мама в шоці мовчки дивились один на одного... Ця фраза закреслила усі плани того дня. Не скажу, що перше повернулось до батьків, тяма чи мова. Можливо навіть одночасно, але не відразу. Найперше, що прийшло на розум - у нас буде внук або внучка. План на день був переписаний миттєво. Проаналізована в радіусі досяжності наявність незаміжніх дівчат. Досліджена порядність сімей в декількох поколіннях, у кого дівчата на видані. Уявно складена мапа, в яких напрямках син ввечері ходив на гуляння. Допитані бабусі на своїй і сусідській вулиці на предмет баченого і почутого. Шалений темп. До обіду в голові панували думки - Хто вона? Чи порядна? Чи батьки порядні? Та Бог з тими батьками, коли б дівчина була тільки не вертихвостка, а нормальма. Але десь ближче до обіду почала з'являтись ще одна думка. Вона все активніше витісняла інші - "внук, а може внучка". І вже якось акцент змінявся в більш позитивну сторону. Думки заспокоювали переживання - "другий курс, ну нічого, якби жили", " встигнемо весілля зіграти чи вже потім?", ..... ," "Все ж таки, хто вона? "Дід і баба", "Внук чи внучка",..... Під вечір вони готові були до нового покоління у їх роду. Вечір. На дивані сиділи тато і мама, тримаючись за руки. Напроти них сидів син розглядаючи збентежених батьків. Бесіду розпочав батько. -Синку, що ти хотів нам сказати? -Розумієте, навесні мені подарували електронну сигарету. І я її палю. - Електронна сигарета- то таке. Що ти хотів дуже серйозне нам сказати? - Оце і хотів сказати. … на дивані сиділи тато і мама, котрі за сьогодні пережили не абияке життя. В їх очах був розпач, написаний словосполученням у формі запиту:“А внук?” P.S. Історія ця реальна і мала місце в житті. http://mamajkraj.blogspot.com/2018/10/blog-post_21.html
  2. В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділлі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди. А скільки побачень під нею відбувалось… Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині. Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди добавляли у кондитерські і некондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту… Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни і похизуватись квітковою прикрасою. Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй. Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.
  3. Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами… В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутчик. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця в акурат формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд. - Доброго дня Вам, пане, – привіталися по черзі ми - Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя. - Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш. Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до жінки в Трускавець, котра там вже з тиждень відпочивала. В Нікополі він мав невеликий бізнес по продажу верхнього одягу. Одним словом – козак. До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати далі її, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ. Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою. Ну хто ж з чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки, ще трішки покуштували “Нікопольської джерельної ”. Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат в наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха. - Ти де? Почувся жіночий голос з динаміка. - В потязі? - Хто в купе? - Два козака і молодичка. - Дай їй слухавку. Віктор зніяковіло протягнув трубку Оленці. З трубки знову почувся голос. - Вітання. Я Наталія. П’ють? - Ні. Злякано відповіла Оленка. - Що, все вже випили? - Та ні. Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов з зони покриття. Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігента могли поодинці перегарчати уві сні потяг. Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням - Оленко, я не хроплю? Так він за ніч багато раз її перепитав. Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Оленці. Зображували відпочивших козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю. От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Оленка в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині. Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний. В екрані висвітилось “Віктор з Нікополя”. Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, майнула думка. Підняв слухавку. - Доброго дня, Вікторе. - Доброго. Хоча який він там добрий. - А, що трапилось? - Та оце хоч тобі розповім, може пожалієш. - Розповідай. - Доїхав, я Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили “Нікопольську джерельну”. Поснули. І на тобі як перевертався у ві сні, спитав у неї: “Оленко я не хроплю?” - Та ти що? - Стою оце я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити. - Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся. - Додому не можна? - Чому? - В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна. - Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш? - Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду. Отак в житті бува. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах. Ото ж дивіться хлопці, щоб не попали в таку пригоду.
  4. У Бога є велика стара торба. Наскільки стара, що геть зношена і в латках. А у тій торбі: гачки, пензлі, гребінці, веретена, сита, сопілочки, граматки, вуздечки, тронки, … І ходить він з тою торбою по хмарам. А коли перестрибує з хмари на хмару, то з мішка через розірвану латку щось і випаде над селом. Коли впаде сопілочка- то у селі знатні музики, коли гачки- то рибалки, веретена- то прядиво,… Коли Бог проходив над річкою Чаплинкою, з торби випали пензлики. І впали вони в селищі по березі річки. Серед мальв, васильків, ромашок, … Впали біля куща калини, на котрому виспівували птахи своїх пісень. З тих пір у тому селищі і навколо нього почали малювати. Малюють на стінах, полотнах,… Розмальовують посуд. Малюють квіти, калину, птахів,… І ніяка сила вже не може зупинити їх сонячне малювання.
  5. Тієї ночі небо було закрите хмарами, з вечора пішов дощ і не закінчувався. Тієї ночі я стрічав двох панів. Вони везли зі Львова експонати для виставки у Садибу Дмитра Івановича Яворницького. Вони везли речі і документи самого митрополита Андрея Шептицького. І от наші автівки зупинились о пів на третю годину перед дверима садиби. Хутко під дощем по мілким калюжам почали заносити запаковані експонати. Відніс одну картонну коробку, другу і за третім разом почав витягувати якийсь предмет... Я не міг повірити. Навіть в мріях не міг такого уявити. На долонях переді мною лежав жезл митрополита Андрея Шептицького. Підняв голову і крізь хмари стали проглядуватись зірочки. Опустив очі і замість калюжі побачив пухнасту хмару. Відчув, як на голові з'явилась невелика корона. Майже стройовим кроком по хмарі- калюжі під зірковим небом, з котрого йшов дощ, пішов на світло відкритих дверей садиби...
  6. Олеський замок. Начитавшись і наслухавшись історій в екскурсії по замку, вирушив в мандри навколо нього. Зупинившись на місточку, розглядав кам’яний козацький хрест Збручанського Світовида і на пагорбі, що виринав з крон дерев, сам замок. В думках уявляв облоги ордами завойовників. Уявляв історичні постаті, котрі в історії замку залишили свій слід- князя Любарта і короля Казимира Великого, воєводу Станіслава Жолкевського і Івана Даниловича, урядника Михайла Хмельницького і короля Яна III Собецького, … На галявину перед містком винирнула зграя дітлахів з вчителькою. Моя увага тепер повністю була віддана їм. Вчителька їм розповідала, вони запитували. Теми змінювались одна за одною. На зміну історичним приходили ботанічні, ботанічні змінювали теми класного життя, знову звучали історичні теми. Зграя гуділа як вулик. Весь час ловив себе на думці, що в роботі цієї вчительки є щось відмінне від того, що раніше чув. Так відмінне. Вона їх не переконувала любити Україну і не розповідала про чвари. Вони усі Україну уже любили і в своїх бесідах її будували. Над кронами дерев замчища літала зграя шпаків, не відпускаючи останнє осіннє тепло. Вишнівецький палац. Щоб не пропустити бодай хоч одне слово, рухався залами палацу за науковим працівником Любов’ю Миколаївною. Вона жила історією гнізда Вишневецьких. Починаючи від Дмитра Корибута, я систематизував в хронологічні лінії роди Вишневецьких і Мнішеків. Усвідомлював причини і наслідки їх діяльності. Я слухав пані і її знання заповнювали білі плями мого пізнання в історії. У Вишнівці я знайшов нове для себе. Прекрасний палац зі своїми експонатами. Суперзнання Любові Миколаївни. Але найкрутіше -то її філософія: «Ми дідичі. Ми тут жили вічно. Да, була Польща, Росія, Німеччина,… Щось вони принесли свого, щось забрали, лихі часи з ними пережили і були більш спокійніші. Але тут ми дідичі. А в історії треба викладати вплив України на Польщу, Росію, Австрію, … А не зворотнє.» На старому замчищі біля палацу я роздумував над правотою її філософії. Городище Многа На височезній горі дерев’яний хрест. Хрест посеред замчища городища часів Русі X століття. Воно існувало ще до 13-14 століття, не зважаючи на нашестя орд. Внизу під замчищем річка Многа тече, щоб за селом злитись з Удаєм. Це село за козацьких часів мало сотню. У скількох війнах воювали мешканці цього села і скільки їх загинуло- ніколи вже не взнати. Одні війни були свої, інші чужі. Усі вони зачепили Україну. Тут під горою в вересні 1941 року була остання нарада штабів південно-західного фронту на чолі з генерал-полковником Кирпоносом. За декілька днів в Шумейковім урочищі для багатьох з них буде останній бій. На височезній горі дерев’яний хрест. На нім табличка і надпис – “Вічна пам’ять і шана захисникам Батьківщини, які поклали свої життя за Землю нашу, за Україну…” У різні часи на наші землі хто тільки не посягав! Боролись проти нападників з різною вдачею. Не можна захисників Батьківщини протиставляти, вириваючи з різних часів. І забувати не можна, як в одному з музеїв солдат однієї війни завісили солдатами іншої війни. Якщо не чинили злочинів і не продавали свою землю, а боронили її, то вічна пам’ять їм! Вони в історії України є.
  7. Завтра день весняного рівнодення. Післязавтра день стає довший за ніч. Наступає Нове Літо! Догорають нічні вогнища... Сонце сходить... Відчиняйте двері і вікна - стрічайте Нове літо… Сонце сходить. Свято. Світло перемогло темряву. Сьогодні день стає більшим за ніч. Починається Новий Рік. Він прилетів на спині вожака зграї гусей, що йшли в першому ключі з Вирію. На Землі народив Весну. Покотився писанкою по полю, толоці, через ліс понад річкою до села. Засіваючи до всього чого доторкнувся надію на врожай та приплід, щастя та здоров'я. Сонце сходить. Вмивайтеся крашанками і Божич-Сонце даруватиме Вам здоров’я. Сідайте до столу куштуйте Свяченого Хліба. Свято. Нове літо. Дзвін тисяч дзвіночків. Дзвін скликає добрих духів Роду. Дзвін на Нове літо. Дзвін котрий переплітається з піснею. “Сійте, сійте на нове літо! Зароди, боже, жито, пшеницю І всяку пашницю!” Шановне панство, з Новим Роком! Будьте здорові як Вода і багаті як Земля. ( Із записок пана Бродника) https://mamajkraj.blogspot.com/2012/03/blog-post_26.html
  8. Березень. Здавалось, ще не так давно лежав сніг, а вже за кілька днів день побільшає, і лелеки принесуть на своїх крилах тепло. За школою, посеред луків, під лелечим гніздом, стояв Микола і чекав на лелеки. Вже цілий тиждень поспіль він тікав зі школи. Дивився в небо, шукав відповідей на запитання: як лелеки будують гніздо, що його вітер не зриває? як вони для нього знаходять таке місце, що блискавка туди не б'є?.. ... Нарешті, вони прилетіли. Лелека кружляв у небі над гніздом, а Микола кружляв левадою під гніздом, наслідуючи рухи крил – рухами рук. І бігли діти з школи у леваду, щоби приєднатися до хороводу Миколи та лелеки. Крізь вікна за цим дійством спостерігали сивий директор і його стара школа. Спостерігало все довкола: левади, луки, за луками – куток села. На тім кутку ріс директор. На тім кутку стоїть хата, де росте Микола. І все це всіяне крихітками тепла. Березень… * Лелеки-лелеки, куди ви літали? — За море, далеко, — лелеки сказали… (Уривок з вірша Платона Воронька).
  9. Завтра День українського доброволь. Шана усім хто став на захист України. Соняхи війни. (43 – му ОМПБ “Патріот”) “Соняшники стояли німі і старі, наче їх, молодих, цього літа ніколи і не було. З води пахло кіньми, і в їхніх конячих загуслих слідах де-не-де одинокою білою несміливою цяткою доцвітав болотяний білець. Чорна роззорена земля лежала на спині і мовчала. Рябою латкою по ній скакала сорока, ніби комусь на згадку.” (М.Вінграновський) - Неси, Миколо, бронежилети. - Скільки? - Багато. - З десяток? - З десяток. - Що ви надумали, командире? - Косити сонях будемо. - Ого… - Сапери вранці поле пройшли? - Так. - Скажи сержанту, щоб хлопців на ту сторону поля з кулеметом послав. Хай пильнують. - Почув. Пішов. Сільські механізатори з острахом дивились на задумане військовими. Життя в сірій зоні бахмутських степів навчило їх багато запитань не ставити. Раніш вони молились за врожай, а тепер- за можливість зібрати його і не віддати. Вони поглядали то на командира, то на поле, то в сторону Горлівки, то на гору. З тої гори, як два віслюки, Микола з товаришем несли бронежилети. Командир стояв в роздумах. - Як стелити бронежилети? - А як гніздо. З під колес, Колю, летітиме, коли зло трапиться. З під передніх… - Господь з Вами. - Побачимо. - Помолимось. - І помолимось. Хлопці з того краю поля є. - Пішли. - Забирай механізаторів. Нехай хлопці за чагарник вантажівку відгонять. Накошу бункер, тоді під’їдете до краю поля. Понад очеретами Кодеми полем соняхів йшов комбайн. Вдивляючись мимо жатки, крізь шляпки соняха в землю, командир косив поле. Старанно “вистригав” навколо розірваних воронок сухі кошики соняхів. Косив, як косив раніш поля понад Звонецьким порогом Дніпра. Тільки й різниці- що нині бойова позиція за полем і автомат поряд. Ось і перший бункер. Командир обняв кермо, закрив очі і слухав металевий звук обертів шнека. В вантажівку сипався бахмутський врожай соняха 2014 року… ( Із записної книжки пана Бродника) https://mamajkraj.blogspot.com/2016/09/blog-post_28.html
  10. З того часу, як на зміну товарознавцю прийшов маркетолог, на упаковках стали писати дрібніше. Так дрібніше, що навіть людині з нормальним зором не змога читати. Отож бідкаються покупці біля прилавку в супермаркеті з проханням один до одного, а чи не може він розгледіти опис товару. Непорядок. З тим непорядком бореться Тамара Іванівна, пенсіонерка, колишня шкільна вчителька хімії та біології. Бореться на комерційній основі. Її бізнес іде в розріз з планами продаж місцевого супермаркету. На мобільному столику, біля новітнього продмагу, основний товар - збільшувальні скельця. Що дрібніше маркетологи пишуть на упаковці, то більший у неї виторг. Але не все так безхмарно в її бізнесі. Коли б тільки вона ті лінзи продавала, а то ж і про харчові добавки розповість і про консерванти пояснить своїм клієнтам. Кому ж в супермаркеті таке сподобається? Її лікбез – в розріз з рекламною політикою. Час від часу забороняють Тамарі Іванівні торгово-просвітницьку діяльність біля крамниці. Та світ не без добрих людей. У неї є учень. Вічний двоєчник, дільничний інспектор, котрий вчительку скривдити не дасть. Отак і борються за здорове харчування в нашому мікрорайоні вчителька-пенсіонерка Тамара Іванівна і її учень двієчник- дільничий Олег Андрійович. ( Із записної книжки пана Бродника)
×
×
  • Создать...